Глава 24 – Велике помилка?

Свідомість поверталася повільно, немов крізь густий туман. Емілія відчула різкий запах диму й сирості, шорстку поверхню дерев’яного ложа під собою. Повіки важко розкрилися, і вона побачила темну стелю, закопчену вогнищами. Її тіло було стягнуте тугою втомою, руки й ноги пульсували після пут.

Двері скрипнули, й у кімнату ввійшов чоловік середнього віку. Його обличчя було загартоване, наче витесане з каменю, а на плечі темнів свіже тавро — опік у формі клинка. Це був знак Карденнських воїнів.

— Нарешті прокинулася, — сказав він низьким, глухим голосом. — Добре. Значить, ти житимеш.

Емілія піднялася на лікті, в її очах спалахнув вогонь.
— Де я? І що ви зі мною зробили?

Чоловік трохи посміхнувся — посмішкою без радості.
— Ти в Карденні, місті тих, кого світ називає вигнанцями. Із тобою… нічого поганого не сталося. Ми не звірі. Просто… сталася помилка.

— Помилка? — її голос здригнувся від гніву. — На мене напали, мене зв’язали й вкрали!

Воїн підняв руку, зупиняючи її слова.
— Послухай. Тут, у Карденні, доля звичайних чужинців сувора. Кожному, хто сюди потрапляє, ламають осколок. Дехто не виживає. Інших роблять солдатами. Але ти… ти не проста. Твоє ім’я й плащ уже відомі нашим людям. Хранителів уламків тут не чіпають. Навпаки, ми поважаємо тих, хто здатен берегти кристали. Якби не це — ти вже була б мертва.

Емілія відчула, як холод пробіг по її шкірі.
— Тобто мене викрали випадково?

— Так, — відповів чоловік. — Тебе й твого супутника прийняли за звичайних мандрівників. Якби знали одразу, що ви хранителі… не чіпали б. Тут поважають силу, навіть якщо це сила чужа.

Він помовчав, дивлячись на неї уважно.
— Не хвилюйся. Уже вирішено: завтра вранці тебе відпустять.

Наступного дня Емілія йшла центральною вулицею Карденна. Навколо тіснилися будинки з темного каменю, вікна яких були закриті залізними решітками. Люди дивилися на неї мовчки, їхні очі були важкі, наче затьмарені тінню від втрати власних уламків. Дехто знімав шоломи й схиляв голови — не зі страху, а з дивної, суворої пошани.

Супровід із трьох воїнів мовчки вів її до воріт. Великі ковані брами розкрилися з пронизливим скрипом, і за ними розкинувся шлях назад, до вільного світу.

Один із воїнів коротко кивнув:
— Іди. Твоє місце не тут.

Емілія зробила крок уперед, і прохолодне повітря за мурами здавалося солодшим за будь-яке вино. Серце билося швидше: вона була вільна. Та в глибині душі лишився тягар — Карденн залишив свій слід у її пам’яті.

Вона знала: рано чи пізно доведеться повернутися до цього міста.