Глава 23 – Головна проблема

Ранок був прохолодним і ясним. Над Альдрасом піднімався туман, а сонце лише торкалося дахів міста, коли Емілія й Димено вже виходили за його мури. За плечима у них були мішки з провізією, а сріблясті мечі, подаровані Іннін, відблискували в перших променях світанку.

— Отже, Башня Штормів, — сказала Емілія, коли вони йшли кам’янистою дорогою. — Якщо з Морським кристалом справді щось сталося, то проблема може бути серйозною. Він пов’язаний із самим океаном.

— Я теж про це думав, — відповів Димено. — Якщо кристал нестабільний, узбережжя накриють бурі. Торгівля зупиниться, кораблі почнуть тонути. І це тільки початок…

Він замовк, глянув на неї й додав тихіше:

— Я не хочу, щоб ми втратили контроль над ще однією святинею. Після Обеліска та Хору я зрозумів: світ хиткіший, ніж здається.

Емілія на мить посміхнулася, хоч у серці й ворушилася тривога.

— Значить, ми повинні втримати його. Разом.

Шлях пролягав між полями й рідкими гаями. Пташки співали, вітер шелестів у високій траві. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Та коли сонце піднялося високо, і пара зупинилася перепочити біля струмка, ліс раптом затих.

Димено першим відчув небезпеку. Його рука інстинктивно лягла на меч.

— Ми не самі, — прошепотів він.

І в ту ж мить із чагарників вискочили темні постаті. Низькі, кремезні, з важкими мечами та короткими луками — Карденнські воїни. Їх було не менше двох десятків.

— В пастку! — крикнула Емілія, вихоплюючи зброю.

Крик злився з брязкотом заліза. Димено відчайдушно відбивав удари одразу двох нападників, розсікаючи їхні клинки, тоді як Емілія відбила стрілу й сама пішла в атаку. Її рухи були швидкими, як вітер, але перевага ворогів у числі ставала очевидною.

Один із воїнів кинув сіті. Вона на мить відволіклася, рубаючи мотузки, і в цей час двоє інших звалили її з ніг. Важкі руки схопили за плечі, різко зв’язали мотузками, а грубий кляп закривав їй рот.

— Еміліє! — закричав Димено, намагаючись прорватися до неї, та натовп відтісняв його.

Воїни швидко відступили, несучи полонянку. Вони рухалися злагоджено, ніби виконували давно сплановану операцію. За хвилину темні постаті зникли серед дерев, лишивши Димена одного серед трупів і криків птахів, що злетіли в паніці.

Димено впав на коліна, стискаючи меч, і його очі палали люттю та відчаєм.

— Я знайду тебе, Еміліє… навіть якщо доведеться спалити увесь Карденн.