Глава 21 – Альдрас - будинок

Дорога до Альдраса була довгою і темною, але для Димена час немов зупинився. Він ніс Емілію на руках, відчуваючи, як вона тремтить від болю, і пригортав до себе так, ніби боявся втратити. Її голова лежала на його плечі, очі напівзаплющені, але навіть крізь біль вона знаходила сили посміхатись.

— Ти знаєш, ти важча, ніж виглядаєш, — тихо пожартував він, аби розвіяти напруження.

Емілія ледь всміхнулась, відповідаючи хрипким голосом:

— А ти сильніший, ніж здаєшся…

Їхні погляди зустрілися, і на мить вони забули про втому, про кров, про все, що залишили позаду.

Коли вони дісталися Альдраса, вулиці вже були майже порожні. Тільки світло факелів на стінах і нічні вартові стежили за порядком. Димено ніс її аж до самого дому, не дозволивши жодному мешканцю побачити, у якому стані вона повернулась. Він обережно поклав її на ліжко, вкрив ковдрою й сів поруч.

— Ти втратила забагато крові, — сказав він тихо, дивлячись на її перебинтовану руку. — Але я бачу, що ти борешся.

Емілія зітхнула, її обличчя зблідло, проте очі світилися теплом.

— Я завжди борюсь, Димено. Тільки тепер… я боюсь не за себе. Боюсь втратити тебе.

Він замовк на мить. Потім нахилився ближче й прошепотів:

— Ти ніколи не втратиш мене.

Їхні губи зустрілися у короткому, але щирому поцілунку. Це був не поцілунок пристрасті, а радше обіцянка, що навіть у світі, де панує смерть, вони знайшли щось живе й справжнє.

Проте вже за кілька хвилин Димено піднявся.

— Мені треба йти, — сказав він, не наважуючись зустріти її погляд. — Храм Уламків чекає.

І, перш ніж вона встигла щось відповісти, він швидко вийшов у темряву ночі.

Емілія ще довго лежала в тиші, відчуваючи на губах тепло його поцілунку. Нарешті вона задрімала, і лише тихе тремтіння руки нагадувало їй про реальність.

Та через кілька годин двері її дому відчинилися без стуку. У кімнату ввійшла сама Іннін. Її кроки були легкі, але очі пильні, мов у того, хто завжди знає більше, ніж показує.

— Ти повинна відкласти роботу Хранителя, — сказала вона без привітання. — Принаймні доки твоя рука не зцілиться.

Емілія піднялася на ліжку, здивована й трохи розгнівана.

— Звідки ви знаєте? Я ж приховала це навіть від жителів…

Іннін усміхнулася куточком губ.

— Жарль. Він не говорить багато, але коли справа стосується Хранителів, його мовчання зникає. Він розповів мені все.

— Жарль? — Емілія розгублено втупилась у підлогу. — Я думала, він байдужий…

— Він не байдужий, — спокійно промовила Іннін. — Він просто інший. Його мовчання — це теж турбота, тільки виражена інакше.

Емілія замислилась. Її серце билося швидше, бо вперше вона зрозуміла: навіть найсуворіші обличчя приховують тепло, а навіть найсильніші воїни дозволяють собі слабкість, коли справа торкається тих, кого вони хочуть захистити.

Іннін поклала руку на плече Емілії.

— Відпочинь. Час ще буде для битв. Але зараз — зціли себе. Бо без тебе світ стане слабшим.

Вона пішла, залишивши після себе відчуття дивного спокою. Емілія ще довго сиділа в темряві, думаючи про Димена, про Жарля, про Іннін… і про те, чи справді доля готує їй новий шлях, відмінний від нескінченної війни.