Глава 19 - Джордан Клин

Табір клану «Джордана Клино» дихав нічною безтурботністю. Вогнища потріскували, воїни сміялися й пили, хтось грав на старій флейті, хтось змагався в силі, а хтось уже засинав під зоряним небом. Вони й гадки не мали, що смерть стоїть поруч.

Жарль Зуко зупинився на узліссі, жестом наказуючи чекати. Його обличчя було непорушним, але очі — холодними, мов лід.

— Ми вдаримо зараз, — прошепотів він. — Головна мета — Джордан. Без нього клан розсиплеться, як пісок.

Емілія кивнула. Її серце билося швидко, але вона стискала руків’я меча, відчуваючи, як у грудях пульсує сила осколка. Димено торкнувся її плеча й тихо промовив:

— Разом. Як завжди.

Вона поглянула йому в очі й відповіла кивком.

Напад був раптовим. Три тіні вирвалися з темряви — і перші вартові впали, навіть не встигнувши підняти тривогу. Але хвиля підкріплення миттю накрила табір. З усіх боків з’явилися воїни клану: одні зі списами, інші з луками, ще інші з важкими мечами.

— Удар! — вигукнув Жарль, і вони ринули вперед.

Емілія розсікла повітря мечем, відбиваючи один удар за іншим. Її клинок дзвенів, немов пісня, але кожен рух приносив біль — стріла розсікла ногу, ще один меч подряпав руку. Кров змішувалася з пилом, і тіло горіло.

Димено, прикриваючи її, вдарив щитом ворога так, що той відлетів убік, а іншим розсік горло. Він весь був у крові, але продовжував битися, ніби сам бог війни.

Жарль ішов попереду, наче сама смерть. Його меч піднімався й падав, і жоден удар не минав цілі. Він прорубав шлях до центрального шатра, і Емілія з Дименом поспішили за ним, залишаючи за собою крики та тіла.

Всередині їх чекав Джордан Клин.
Високий, з широкими плечима, в броні, прикрашеній золотом і кістками ворогів. Його меч був, мов шматок чорного заліза, а погляд — крижаний.

— Тож ви прийшли, — хрипко сказав він. — Хранителі… легенди світу. Сьогодні легенди стануть трупами.

Він кинувся вперед. Його сила була страшною: кожен удар змушував щити тремтіти, а клинки скреготіти. Димено ледве стримував натиск, Жарль відбивав удари з боку, та Джордан бився, мов троє воїнів одразу.

Емілія відчула, що якщо зараз вони не зламають його — він виріже всіх. І, стиснувши меч обома руками, попри біль у розсіченій нозі, вона зібрала все світло свого осколка. Її клинок спалахнув червоним сяйвом і, коли Джордан замахнувся на Димена, вона вдарила знизу вгору.

Клинок пройшов крізь його груди.
Ватажок застиг, подивився на неї з подивом і люттю, а тоді важко впав на землю.

Тиша пронеслася табором. Потім почався хаос: без ватажка клан розсипався. Хтось тікав у ліс, хтось кидав зброю, хтось просто падав на коліна. Через кілька хвилин від клану залишилися лише дим і порожнеча.

Емілія впала поруч із тілом Джордана. Її руки й ноги горіли, а ліва рука безсило звисала, зламане передпліччя пульсувало болем. Димено кинувся до неї, перев’язуючи порізи клаптями свого плаща.

— Чорт забирай, тримайся! — він говорив швидко, наче боявся, що замовкне хоч на мить і вона втратить свідомість. — Ти сильніша за біль, ти сильніша за це все.

— Я… впораюсь, — видихнула вона, посміхаючись крізь біль.

Він стиснув її руку — ту, що ще могла рухатися, — і допоміг піднятися. Вони вийшли з табору, сівши на пагорбі неподалік, де світили зорі. Поле бою залишилося позаду, але серця ще билися, мов у самій битві.

Емілія глянула на Димена, її очі були повні втоми й водночас світла.

— Думаєш, у нас буде інше життя? Не тільки битви, не тільки кров… а щось інше?

Димено мовчав кілька секунд, вдивляючись у зоряне небо. Потім відповів:

— Я не знаю, Еміліє. Може, світ завжди буде кидати нас у війну. Але я знаю одне: якщо ти поруч, навіть війна не страшна. І якщо колись нам дадуть шанс… ми знайдемо той мир, якого прагнемо.

Вона слабо всміхнулася, відчуваючи, як його слова тепліші за будь-яке полум’я.

— Разом, — прошепотіла вона. — Завжди.

І вони сиділи на пагорбі, дивлячись на зорі, знаючи: їхній шлях лише починається.