Глава 18 – Час пік

Ранок над Альдрасом був тривожний і урочистий водночас. Біля Храму Уламків зібрався величезний натовп — сто обраних: солдати, молоді купці, мисливці з гір, сини й доньки простих ремісників. Вони стояли мовчки, кожен у своїх думках, із поглядом, спрямованим на кам’яні сходи храму. Там, під високими арками, чекали заступники Вищої Хранительки.

Сивобородий Варнер і струнка Вейла вийшли вперед. Їхні голоси луною розлетілися площею:

— Сьогодні ви всі стоїте на межі між життям і вічною пам’яттю. Бути хранителем — значить віддати себе світу, залишивши все особисте позаду. Лише ті, хто пройде три дні випробувань, стануть новою кров’ю Храму.

Емілія й Димено стояли осторонь, на підвищенні, поруч із воїнами-наглядачами. Вони були не просто свідками, а тими, хто власними руками створив ці випробування.

До піщаної арени вивели всіх учасників. Кожному дали просту зброю: меч, спис або щит. Труби дали сигнал, і почався хаос.

Гул криків, дзенькіт заліза, запах поту й крові. Пісок швидко вкрився червоними плямами. Один солдат з південних земель ударом списи пробив супротивника, але вже за мить сам упав, розсічений поперек.

Емілія стиснула руки, коли побачила, як купецький син, худорлявий хлопчина, спочатку відбивав атаки з відчаєм, а потім зумів підняти щит і збити сильнішого ворога з ніг.

— Такий витримає, — прошепотіла вона.

Димено лише кивнув, спостерігаючи, як тридцять тіл лежать нерухомо, а решта продовжують битися до перемоги. Наприкінці арени залишилося всього п’ятдесят двоє.

Наступного дня переможці стояли перед скелями на північ від Альдраса. Кам’яні уступи тягнулися вгору, мов кістяки стародавніх велетів. Червоні стрічки позначали маршрут, а хиткі канати хиталися від вітру.

— Тут не сила вирішує, а кмітливість, — сказав Димено.

Кандидати рушили. Один за одним вони чіплялися за виступи, долали хиткі містки, ризикували впасти в прірву. І дехто падав: крик луною летів униз, а натовп на землі стискав серця.

Молода жінка на ім’я Ілона Прингвана йшла впевнено, рухалася швидко й чітко, мов кішка. Поруч із нею міцний юнак — Нагун Сенковський — не зупинявся навіть тоді, коли його рука зірвалася й кров виступила з порізів.

Коли вони нарешті дісталися вершини, залишилося лише двадцять три.

Третій день став найжорстокішим. Кандидатів завели у підземні коридори під Храмом. Там їх чекали воїни-наглядачі з важкими палицями.

— Ви мусите вистояти, — промовила Вейла. — Тіло може зламатися, але дух хранителя має витримати будь-який біль.

Коридори наповнив глухий стукіт ударів, стогони, іноді крики. Декотрі падали одразу, не витримавши першого ж удару. Інші падали після годин катування, але вставали знову.

Емілія з жахом стежила, як юнаки й дівчата на межі непритомності піднімалися на ноги. Димено лише зціпив зуби: він сам пройшов це, і знав — інакше хранителем не стати.

Коли після довгих годин темні двері знову відчинилися, назовні вийшли лише двоє, які стояли на ногах без сторонньої допомоги: Ілона Прингвана та Нагун Сенковський.

Увечері на площі перед Храмом Уламків знову зібрався натовп. Вогні факелів кидали полум’яні відблиски на обличчя людей. Варнер і Вейла підняли руки:

— Слухайте! Нові хранителі обрані! Віднині і назавжди вони нестимуть тягар та честь служіння! — голос рознісся над площею. — Ілона Прингвана та Нагун Сенковський!

Натовп вибухнув вигуками, змішаними зі сльозами і гордістю. Двоє молодих стояли серед натовпу, ледве дихаючи після всього, що пережили.

Після церемонії Емілію та Димена викликали у палац. Іннін Гольстро чекала їх у тиші своїх покоїв.

— Ви впоралися, — сказала вона. — Ви показали, що гідні не лише титулу старійшин, а й моєї довіри.

Вона піднялася з трону і винесла дві довгі скрині, прикрашені сріблом. Усередині лежали мечі, виточені з найчистішої сталі, сріблясті, мов місячне сяйво. На клинках сяяли вигравірувані імена: Емілія та Димено.

— Це ваші особисті клинки, — промовила вона. — Символи вашого служіння і доказ того, що ви — опора Храму. Несіть їх із честю.

Емілія й Димено схилили голови. Вони відчували вагу не лише сталі, а й усієї історії, яку тепер самі творили.