Глава 16 – Важкий тягар

Колісниця повільно в’їхала у ворота Альдраса. Сонце вже хилилося до заходу, і місто зустрічало їх теплим світлом вечора. Жителі, що стояли на площі, завмерли, побачивши знайомі плащі хранителів. Чутка миттю розлетілася вулицями: «Емілія та Димено повернулися! Вони виконали завдання!» Люди почали сходитися, щоб зустріти їх оплесками й словами вдячності.

Та коли натовп помітив накритий темним полотном гроб Дрюса, радість зникла, немов її змила хвиля. Мовчанка впала на площу. Один за одним люди опускалися на коліна, складаючи руки на грудях. Старці підносили очі до неба, діти ховали обличчя в подолі матерів. Усі розуміли: час найбільшого прощання настав.

— Це… це Дрюс Інвергарт, — прошепотів один із торговців.
— Найстаріший хранитель… — відповів йому другий.

Емілія вела колісницю далі, не зводячи очей з дороги. У грудях стискало так, що здавалося — ще мить, і серце розірветься. Поруч сидів Димено, блідий, з перев’язаною ногою, мовчазний і напружений.

До кладовища хранителів їх супроводжувала тиха процесія з сотень жителів. Там, біля величних кам’яних плит, на яких були викарбувані імена полеглих, їх зустрів старший могильщик. Його зморшкувате лице не здригнулося — він звик бачити смерть, та навіть у його очах блиснула тінь скорботи.

— Я подбаю про нього, — тихо промовив він, приймаючи гроб. — Достойний спокій для достойного хранителя.

Емілія схилила голову, ковтаючи клубок у горлі. Вона не змогла сказати жодного слова.

Наступний день настав важким і похмурим. Ранковий дзвін Храму Уламків кликав усіх хранителів до палацу Іннін Гольстро. У просторій залі панувала тиша, тільки вогні факелів відкидали тремтливі тіні на мармурові стіни.

Іннін сиділа на високому троні, її обличчя було серйозним, але не жорстоким. Перед нею стояли Емілія й Димено. Вони розповіли все — від моменту входу до Естолара до бою з кланом «Джордан Клино». Кожне слово здавалося важким каменем, який падає в глибину.

— Дрюс помер своєю смертю, — підсумувала Іннін. — Але його відхід ми повинні прийняти з гідністю. Що ж до Хору… вона загинула в бою, як воїн, як хранитель. Це велика втрата для нас усіх.

Емілія стиснула кулаки, стримуючи сльози. Димено опустив голову, його губи здригнулися.

Іннін піднялася з трону. Її голос став урочистим, але в ньому звучала м’якість:

— Віднині ви обоє — старійшини Хранителів. Смерть забрала двох, і обов’язок покладається на ваші плечі. Ви несете не лише честь, але й тягар цього звання.

Вона зробила паузу, дивлячись прямо на них.

— Вашим першим обов’язком буде оголосити жителям про смерть Дрюса Інвергарта і Хору Дьми. Їхні імена будуть вирізьблені на плитах вічності. А народ повинен почути правду від тих, хто був поряд у їхній останній подорожі.

Серце Емілії гупало так сильно, що вона ледь дихала. Вона усвідомила: тепер вони з Димено стояли серед старійшин — тих, кого запам’ятає історія.

— Так, володарко, — в один голос промовили вони й низько вклонилися.