Глава 15 – Дорога додому

Дорога з Естолара до Альдраса була довгою й виснажливою. Колісниця гойдалася на нерівностях, і вітри гнали хмари низько над полями. Емілія, сидячи поруч із Дименом, намагалася думати лише про дорогу вперед, але перед очима постійно стояло спокійне обличчя мертвого Дрюса. Вона не знала, як пояснити Вищій Хранительці, що вони вже нічого не встигли від нього почути.

Хору, яка сиділа навпроти, намагалася жартувати, час від часу вставляла короткі історії зі свого життя в Карденні. Її голос трохи розряджав атмосферу, хоч усі розуміли — подорож назад буде ще складнішою.

За кілька годин, коли колісниця перетнула вузький міст через ріку, дорога завела їх у долину, оточену пагорбами. Саме там усе й сталося.

Спершу вони почули тупіт. Потім — свист. З обох боків, немов із тіні, вискочили озброєні люди. На їхніх плащах були зображені чорні трикутники, перевиті червоними лініями.

— Клан «Джордан Клино»  — прошепотіла Хору й вихопила меча. — Ми заїхали на їхні землі.

Чужинці не дали часу на пояснення. Зі списами, луками й довгими кинджалами вони кинулися на колісницю. Коні стали дибки й залились іржанням.

— До бою! — крикнув Димено, схоплюючи свою зброю.

Бій був запеклим. Емілія відчувала, як серце шалено калатає, коли вона відбивала удар за ударом. Її осколок спалахував червоним світлом, і кожен рух здавався швидшим за вітер. Вона рубала ворогів, відчуваючи, як злість змішується зі страхом.

Хору билася поруч, її крики врізалися в шум битви. Вона здавалася непереможною — але лише мить. Стріла, випущена з пагорба, влучила їй прямо в груди.

— ХОРУ! — закричала Емілія, але та вже падала, стискаючи руки на рані.

Димено кинувся до неї, та ворог не відступав. Один із бійців «Джордан Клино» розсік йому ногу, і він упав на коліно, захищаючись щитом.

Емілія відчувала, як світ навколо звужується. Її очі палали. Вона кинулася вперед, відбиваючи удар за ударом, поки останні вороги не відступили назад, тягнучи тіла своїх убитих. Їхні погляди були сповнені ненависті, але вони не наважилися повернутися.

Тиша. Лише важке дихання.

Емілія кинулася до Димена, який стискав закривавлену ногу. Швидко розірвавши власний плащ, вона перев’язала рану, намагаючись зупинити кров.

— Тримайся… будь ласка, тримайся, — шепотіла вона, стискаючи його руку.

Він слабко усміхнувся:

— Я витримаю. А от Хору…

Емілія повернулася й побачила нерухоме тіло подруги. Її очі вже не дивилися у світ.

— Вона загинула… захищаючи нас, — сказала Емілія, і в її голосі бринів розпач.

Разом вони підняли тіло Хору й поклали його у воза, поруч із гробом Дрюса. Тепер колісниця везла двох мертвих.

Їхня дорога тривала ще кілька годин. Коні йшли повільніше, а повітря здавалося важчим. Емілія й Димено сиділи поруч, мовчали довгий час, аж доки Емілія не заговорила:

— Чому завжди ті, хто сміється й живе щиро, йдуть першими?

Димено зітхнув:

— Бо світ забирає світло швидше за темряву.

Вона поклала голову йому на плече.

— Якщо ми помремо, я хочу, щоб пам’ятали не про наші бої, а про те, що ми жили… жили по-справжньому.

Він мовчки обійняв її здоровою рукою. І обидва довго дивилися вперед, де вже виднілися ворота Альдраса.

Коли колісниця під’їхала, стражники відчинили браму. Побачивши два тіла у возі, вони схилили голови. Альдрас зустрів Хранителів мовчанням і сумом.

Емілія знала: завтра їм доведеться розповісти Іннін, що вони втратили більше, ніж могли собі уявити.