Глава 14 – Дрюс Інвергарта

Дорога до Естолара була спокійною, хоч і сповненою розмов. Емілія, Димено й Хору йшли втрьох, і кожен ніс у серці власні думки.

— Як думаєш, — озвалася Емілія, переступаючи через коріння дерев, — Дрюс справді такий мудрий, як про нього кажуть у хроніках?

— Він не просто мудрий, — відповів Хору. — Він — пам’ять світу. Перші хранителі були його наставниками, а він дожив аж до наших днів. Якщо хтось знає правду про осколки й про перших людей — то саме він.

Димено кивнув:

— Тому Іннін і послала нас. Його стан — нестабільний, але вона вірить, що бодай кілька порад ми зможемо від нього почути.

Серце Емілії билося швидше від хвилювання. Вона уявляла, як сидить поруч із найстарішим хранителем, як ставить питання, яких боялася ще з дитинства: чому осколки інколи світяться одне до одного, чому любов вважається гріхом для хранителя, хто визначив правила?

Вона сподівалася, що саме Дрюс зможе дати їй відповіді.

Надвечір перед ними постали мури Естолара. Високі, вкриті плющем і мохом, вони нагадували вежі, що бачили більше, ніж будь-яка жива людина. Біля воріт чекав мер — статний літній чоловік у плащі з гербом міста.

— Ви Хранителі? — запитав він, схиливши голову.

— Так, — відповів Димено. — Ми прибули від імені Вищої Хранительки, щоб провідати Дрюса Інвергарта.

Мер зітхнув і жестом покликав за собою.

— Ходімо. Але мушу сказати відразу: ви прийшли пізно.

Емілія здивовано зупинилася.

— Що ви маєте на увазі?

Мер не відповів. Лише його очі, сповнені суму, говорили красномовніше за слова.

Вулиці Естолара були незвично тихими. Люди виходили з домів і схиляли голови перед процесією Хранителів. В їхніх поглядах було співчуття, а подекуди — навіть сльози.

— Невже?.. — прошепотіла Емілія, відчуваючи, як у грудях холоне.

Вони зупинилися перед невеликим кам’яним будинком. Двері відчинилися без скрипу — ніби господар сам їх кликав. Усередині пахло старими сувоями та засушеними травами.

І там, у центральній кімнаті, на темному ліжку лежав Дрюс. Його руки були складені на грудях, обличчя — спокійне, немов він спав. Та уламок на грудях уже не світився.

— Ні… — Емілія відчула, як коліна ослабли. Вона уявляла їхню зустріч зовсім інакше.

Димено стиснув її плече. Його власне обличчя було кам’яним, але очі видавали гнів і смуток водночас.

— Ми мали говорити з ним… отримати відповіді, — прошепотіла вона.

— Мертві теж говорять, — глухо відповів Хору. — Їх слухає земля.

За вказівкою Іннін, вони мали повернути тіло Дрюса в Альдрас. Стражники принесли гроб, обитий червоним сукном, і з належною шаною поклали туди тіло.

Коли кришку накрили, тиша в будинку стала нестерпною.

— Тепер ми веземо не мудрість, а пам'ять, — сказав Димено, і його слова різонули Емілію по серцю.

Колісниця рушила вузькими вулицями Естолара. Попереду й позаду йшли жителі міста, тримаючи свічки. Тиша тривала, доки з натовпу не злетіла мелодія — низький чоловічий голос почав співати. Йому відповів інший, далі — жіночий. І невдовзі вся вулиця співала єдину пісню.

Це була «Драгивуйчич» — стародавня мелодія прощання.

«Dragivuyčich, soma liria,
Kamen svetlo, morta via.
En al-Druis, corazón fuerte,
Luz de noche, alma suerte.

Sálmata, kharun, dorin ash,
Eterna via, sin final lash.
Dragivuyčich, canta el sol,
T’mara guarda, alma tol.»
 

Їхали вони повільно, а спів не стихав. Емілія дивилася на обличчя людей, і в кожному бачила повагу та біль. Вона розуміла: вони втратили не просто старого хранителя, а символ цілого світу.

Коли колісниця виїхала за ворота, спів ще довго лунав у повітрі, розчиняючись у вечірньому небі.

Емілія сиділа в колісниці, стискаючи власний осколок. Тепер вона знала: відповіді, яких вона шукала, доведеться віднайти самій.

Їхня подорож лише починалася.