Глава 13 – Хуро дитина пітьми

Вечір в Альдрасі видався незвично тихим. Вітер майже не ворушив прапори на стінах Храму Уламків, а площа перед святинею потопала у м’якому світлі ліхтарів. Емілія стояла біля сходів і чекала на Димено, відчуваючи невідоме передчуття.

Невдовзі він з’явився, а поруч ішов високий чоловік у важкому плащі кольору попелу. Його обличчя було різко окреслене зморшками, мов камінь, проте очі світилися гостро й глибоко, наче бачили крізь людину до самої суті.

— Еміліє, — мовив Димено, — це Хору Дьмі. Хранитель, який вижив у Карденні.

Дівчина напружено стиснула пальці. Вона чула його ім’я ще змалку. У легендах про Хранителів він завжди був дивом: єдиний, хто зберіг свій уламок у місті, де дітям ламали кристали від народження.

Хору злегка нахилив голову.
— Ти — донька Нарухо, — сказав він хриплуватим, важким голосом. — Про тебе ходять чутки. Кажуть, твій дух міцніший за крицю стражів.

— Чутки перебільшують, — відповіла вона, хоч щоки налилися теплом. — Я просто виконую свій обов’язок.

Мужчина ледь усміхнувся. Його усмішка була суворою, але не ворожою.

Саме тоді до них наблизилася Варвара Ліверстон. Її кроки були швидкими, наче у вістуна, а плащ тріпотів за плечима.
— Ви обоє, і ти також, Хору, — сказала вона рішуче. — Іннін кличе вас. Негайно.

У верхньому залі Храму панувало сяйво кристалів, що підвішувались під склепінням. Вища Хранителька Іннін Гольстро сиділа за довгим столом із білого каменю, вкритим сувоями й картами. Її очі ковзнули по трьох постатях, що ввійшли, — і спинилися.

— Не кожному Хранителю випадає честь брати участь у справах найвищої ваги, — почала вона рівно. — Але для вас у мене є доручення.

Вона встала і підійшла до вікна, за яким відкривався нічний Альдрас.
— В Естоларі ще живе найдавніший з нас — Дрюс Інвергарт. Він такий старий, що кожен день може стати останнім. Його ім’я висічено на верхівці Обеліска, нині затопленого. Це знак: він походить із перших поколінь Хранителів. Ми не можемо дозволити, щоб його знання зникли.

Емілія й Димено обмінялися коротким поглядом. Хору ж залишався нерухомим, немов очікував саме цього наказу.

— Ваше завдання, — продовжила Іннін, — дістатися Естолара, знайти Дрюса і переконатися, що він живий. А якщо живий — почути й передати все, що він скаже.

Вона зробила паузу, а тоді додала:
— Але остерігайтеся. Я певна, що Клан Тьми вже має своїх людей там.

Їхній шлях пролягав крізь лісисті рівнини й старі кам’яні дороги. Вони йшли майже мовчки: троє різних, об’єднаних одним завданням. Лише шелест гілок і кроки порушували спокій.

На привалі біля потоку Емілія, нарешті, наважилася запитати:
— Хору, чому ти досі Хранитель? Ти ж… з Карденна.

Довго він сидів мовчки, дивлячись у вогонь. Потім повільно стягнув рукавицю. На його долоні тьмяно світився уламок кристала — потрісканий, але живий.

— Бо я не дозволив їм забрати його, — промовив він. — У Карденні дитині ламають уламок відразу після народження. Щоб ніхто не знав ані радості, ані любові. Але мій батько сховав мене. Він загинув, коли мене викрили. А я… утік.

Його голос тремтів, та слова падали важко, мов каміння.
— Я переховувався в підземних каналах. Харчувався пацюками й корінням. Чув крики тих, у кого ламали кристали. Бачив, як гасли очі дітей. Я вижив, але лишився сам.

Емілія завмерла, відчуваючи, як горло стискає від жалю.

— Потім мене знайшли воїни з Альдраса. Спершу думали, що я проклятий. Та один зі старших Хранителів побачив у мені силу. Я пройшов випробування. І вижив удруге. Так я став Хранителем.

Він підняв погляд — важкий, пронизливий.
— Та знаєш що? Я ніколи не вірив у правила Ради. Закони вони пишуть, щоб приховувати почуття. А справжня сила Хранителя — відчувати, навіть коли світ намагається вирвати це з тебе.

Емілія ледве видихнула. Димено стиснув її руку, підтверджуючи, що розуміє кожне слово.

Хору знову натягнув рукавицю й відкинувся назад.
— Ось така моя історія. І ось чому я не піду сліпо за наказами, якщо вони ведуть у темряву.

Троє мандрівників знову рушили вперед. Попереду їх чекав Естолар, місто знань, де мешкав найстаріший з Хранителів. І кожен їхній крок лунав у тиші, наче відлуння майбутньої долі.