Глава 12 – Вища Хранителька

Ранок у Сельварді видався неспокійним, хоча повітря було чистим і прозорим після нічної сутички. Емілія і Димено, стомлені, але насторожені, чекали, доки не з’явилися постаті на обрії.

Попереду йшла Вища хранителька Іннін Гольстро в довгому темному плащі, що тягнувся по землі. За нею крокувало понад два десятки стражників — нова охорона для Алого Обеліска. Їхні шоломи виблискували на сонці, а списи утворювали рівну лінію.

Іннін підійшла до них і окинула поглядом. У її очах було розуміння, але й суворість.
— Ви добре впоралися, — сказала вона низьким голосом. — Тепер цей обеліск під захистом. Вам же, Еміліє та Димено, варто негайно повертатися в Альдрас. У мене для вас є слова, що повинні пролунати там.

Дорога назад була довгою. Вони йшли повільніше, ніж зазвичай, бо поранення ще давалися взнаки. Час від часу вони зупинялися біля потоку чи під деревами, щоб перев’язати бинти й перевести подих.

Під час однієї з таких зупинок Емілія, схилившись над водою, тихо промовила:
— Як думаєш, що буде далі? Якщо хтось дізнається… про нас?

Димено, сівши поруч, обережно торкнувся її плеча.
— Буде важко. Можуть вигнати. Можуть відняти осколки. Але я не відступлю.

Вона посміхнулася крізь втому.
— Я теж. І навіть якщо доведеться втратити титул — ми все одно разом.

Вони обмінялися коротким поцілунком, а тоді знову рушили дорогою, де дерева здавалися свідками їхніх таємних обітниць.

Коли вони ввійшли в Альдрас, вечірнє світло вже заливало вулиці золотом. Не зволікаючи, вони піднялися до Храму Уламків, де чекала Іннін.

Вища хранителька сиділа за великим кам’яним столом, вкритим картами і стародавніми книгами. Вона глянула на них і, не чекаючи пояснень, почала:

— Ви бачили Обеліск. Та чи знаєте його історію?

Вона піднялася, провела рукою по сторінках старого сувою й заговорила тихим, але урочистим тоном:
— Колись Червоний Обеліск був створений якорем для світу. У ньому — частина первинного полум’я, яке колись зігріло перших людей. Він повинен був світити вічно. Але п’ятсот років тому обеліск розколовся від руки зрадника. З того часу він стоїть зламаним, нагадуючи, що навіть священне можна зруйнувати.

Емілія й Димено слухали мовчки, розуміючи, що легенда тісно пов’язана з теперішніми подіями.

Іннін закінчила, сівши назад за стіл. Її обличчя стало суворим, але водночас у куточках губ промайнула тінь усмішки:
— Молодці. Ви захистили те, що мало не втратили. Виділю вам премію. Але… підвищати не буду, — вона вколола їх холодним поглядом. — Ви ж і так недавно піднялися у званні. Не звикайте до легких нагород.

Емілія й Димено переглянулися. У їхніх очах промайнула втомлена іронія, але в серцях теплів вогонь: вони знали, що зробили більше, ніж очікували від них.

І хай навіть без нових звань, вони все одно залишалися тими, хто тримав світ від темряви.