Глава 11 – Знищення

Тіні біля Обеліска лише встигли розвернутися, коли Емілія й Димено, мов вихор, вискочили з укриття. Клинки засяяли в тьмяному світлі, і перші удари пролунали над площею.

Супротивники не чекали нападу. Та навіть у раптовості було щось тривожне: вони боролися несамовито, наче сама пісня, яку вони щойно співали, наповнювала їх силою.

Один із темних кинувся на Емілію з ножем. Вона встигла відбити удар, та клинок ковзнув і розсік її ногу вище коліна. Біль пройшов гострою хвилею, але вона, стиснувши зуби, вдарила ворога у плече й повалила на землю.

— Еміліє! — крикнув Димено, водночас приймаючи удар мечем. Кров виступила на його руці, проте він не дав ворогу часу добити його. Потужним замахом він вибив зброю й кинув супротивника до підніжжя Обеліска.

Двоє з нападників упали, ще один відступив, але Димено кинувся слідом і розсік йому груди. Решта двоє намагалися прорватися до Емілії, та вона, кульгаючи, тримала меч обома руками й відбивала кожний удар. Один клинок усе ж таки зачепив її руку, розрізавши плащ і шкіру.

Біль палив, але в очах Емілії вже не було страху. Тільки рішучість. З останнім зусиллям вона розвернулася й пробила супротивника в груди. Той захрипів і впав на землю.

Останній з нападників хотів утекти, та Димено наздогнав його й ударом руків’я повалив обличчям у камінь.

Тиша повернулася. Лише подихи, важкі й уривчасті, порушували ніч. Тіла лежали біля святині, а на плечах убитих чітко виднівся знак — обпалена шкіра у формі чорного кола з трьома лініями.

— Клан Темряви, — видихнула Емілія.

Димено кивнув. — Тепер ми знаємо, хто намагався провести ритуал.

Він підняв її, обережно підтримуючи під руку.
— Сядь, треба перев’язати.

Вони знайшли старе дерево неподалік і вмостилися під його корінням. Димено розрізав частину свого плаща, щоб зробити пов’язку. Його пальці працювали уважно, але очі раз по раз ковзали до її обличчя.

Емілія стискала зуби, коли він затягував бинти, а потім узяла його руку й почала перев’язувати рану на передпліччі. Її дотик був ніжним, хоча пальці тремтіли.

Коли останній вузол було зав’язано, вони подивилися одне на одного. Тиша між ними була важчою за всі слова. І тоді, немов їх підштовхнула сама доля, вони поцілувалися — не обережно, не несміливо, а пристрасно, з усім вогнем, який так довго ховали.

Мить тривала вічність, поки вони не відчули, що рани знову нагадують про себе. Вони відсахнулися, та в очах світився новий вогонь.

— Треба прибрати тіла, — сказав Димено, піднімаючись. — Якщо хтось із Клана Темряви прийде раніше, ніж наші, він насторожиться.

Вони разом потягнули тіла подалі, до руїн, накрили їх уламками й старим сміттям. Кров зникла у темряві, а площа біля Обеліска знову виглядала безлюдною.

Емілія сіла на камінь і зітхнула. — Залишимося тут. Іннін казав, що охорона прибуде лише через день. Ми повинні втримати позицію.

Димено розташувався поруч, спираючись на меч. Його рука ледь тремтіла від болю, але в голосі була сталь:
— Протримаємось. Тепер ми — не просто хранителі. Ми ті, хто тримає цей обеліск.

Емілія подивилася на червоне сяйво, яке відбивалося в озері, й подумала, що навіть у руїнах можна знайти силу. Вони залишилися вартувати.

І ніч у Сельварді ще тільки починалася.