Глава 10 – Обеліск

Дорога вела все далі, і з кожним кроком відчувалося, що світ навколо стає чужішим. Ліси закінчувалися, трава рідшала, а замість неї з’являлися кам’яні плити та покручені корені, що проростали крізь залишки старих доріг. Повітря було густим, наче саме воно пам’ятало давні трагедії.

— Ми вже близько, — сказав Димено, вдивляючись у далечінь.

На горизонті піднімалися руїни Сельварди. Кам’яні стіни, колись величні, тепер стояли напівзруйновані, обвиті плющем і мохом. У вікнах темніли діри, схожі на очі, що спостерігали за кожним їхнім кроком. Вітер проносився крізь вежі й створював звук, схожий на протяжний стогін.

У самому центрі міста, немов серце серед попелу, височів Червоний Зламаний Обеліск. Його верхівка була відламана, але від основи все ще виходило слабке червоне світло, яке відбивалося в озері поруч. Вода була спокійною, і це віддзеркалення виглядало так, ніби під поверхнею ховалося інше сонце.

Емілія й Димено повільно підійшли й сіли біля підніжжя святині. Довгий шлях і бій із Гонімимами виснажив їх, тож на мить вони дозволили собі спокій.

— Ніколи не думала, що Сельварда справді така, — прошепотіла Емілія, вдивляючись у руїни. — У книжках вона здавалася легендою, символом загубленої епохи.

— Легенди завжди звучать красивіше, ніж правда, — відповів Димено. Він кинув камінь у воду й дивився, як кола розходяться по поверхні. — Але навіть у руїнах видно силу.

Декілька хвилин вони мовчали, слухаючи, як вітер співає в тріщинах обеліска. Потім Емілія запитала:
— Як думаєш, чим різняться міста між собою? Альдрас, Сайренн, Кардэнн, Естолар… Вони ж усі частина одного світу, але кожен має щось унікальне.

Димено задумався.
— Альдрас — це серце торгівлі. Там усе обертається навколо ринку, навколо Фестивалю. Сайренн живе морем: кораблі, маяк, штормові кристали. Кардэнн… це зовсім інше. Там замість світла уламків — лише темрява, і люди звикають до життя без почуттів. А Естолар — мудрість, бібліотека, Храм Оракула Вод. Місце, де зберігаються відповіді на запитання, які ми навіть не встигли поставити.

Емілія усміхнулася, хоч і сумно.
— А Сельварда?

— Сельварда — це попередження, — серйозно відповів він. — Що буває, коли світ втрачає рівновагу.

Її очі знову впали на червоне сяйво Обеліска. Воно було слабким, але впертим, немов нагадування: навіть після руйнування лишається надія.

Коли сонце схилилося до горизонту, вони піднялися на ноги. Тіні ставали довшими, і руїни виглядали ще похмуріше.

— Час, — сказав Димено. — Вночі ми дізнаємося, чи справді тут з’являться ті, кого ми шукаємо.

Емілія поправила плащ, ховаючи уламок. Серце билося швидше, але в очах горів вогонь рішучості. Вони обійшли обеліск і вмостилися серед уламків каміння так, щоб було видно площу й дорогу.

Сельварда затихла, наче місто-привид справді завмерло в очікуванні.

Вони чекали на ніч.
Ніч опустилася на Сельварду важким покривалом. Місяць ховався за хмарами, і лише тьмяне червоне сяйво Обеліска відбивалося в озері, наче око, яке не закривалося навіть у темряві. Тиша була такою, що чути було власне дихання.

Емілія сиділа за уламком стіни, міцно тримаючи меч. Димено — поруч, його погляд невідривно був спрямований на вузьку стежку, яка вела до святині.

І раптом у тиші пролунав шепіт. Спочатку тихий, майже невловимий, та з кожним кроком він набирав сили. Постаті, закутані в темні плащі, йшли групою з п’яти людей. Їхні голоси звучали дивно: ні то спів, ні то молитва.

«Sangra v’kamen, luz en la noche,
Daj nam skálok, nur al-khalîfa.
Padet mir, sviéta zgasnet,
Ostana T'ma, unión eterna.».

Слова тяглися монотонно, ритмічно, мов удари серця. Від цього співу повітря ставало важчим, а червоне світло Обеліска спалахувало сильніше, ніби реагуючи.

Емілія відчула, як по спині пробіг холод.
— Це… якийсь ритуал, — прошепотіла вона.

Димено стиснув руків’я меча.
— Чекатимемо. Якщо вдаримо надто рано — можемо злякати їх. Хай наблизяться.

Вони спостерігали, як постаті рухалися все ближче до Обеліска. Пісня ставала гучнішою, і тепер у ній було щось небезпечне, майже несамовите.

Емілія зосередилася. Серце билося швидко, але вона тримала себе в руках. Вона знала — за мить вони обернуться. І тоді з’явиться шанс.

Димено нахилився до неї, його голос був тихим, але твердим:
— Готуйся. Коли їхні очі впадуть на Обелиск — ми ударимо разом.

І в ту ж мить пісня обірвалася, а тіні біля святині різко зупинилися.