Глава 9 – Дорога до аду

Дорога вела крізь покинуті ліси, де вже давно не чули співу птахів. Вітер шелестів у кронах, і від цього здавалося, що самі дерева шепочуть про давні трагедії Сельварди. Емілія й Димено йшли поруч, їхні плащі тихо шаруділи об траву.

— Якщо хтось дізнається… — нарешті промовила Емілія, стискаючи край каптура. — Якщо хтось побачить, що наші уламки світяться один до одного… ми втратимо все. Должность. Честь. Право бути хранителями.

Димено зупинився на мить, поглянув на неї. Його обличчя освітлювало сонце, але в очах було більше темряви, ніж світла.
— Я знаю. Але скажи мені, Еміліє, чи готова ти жити, удаючи, що цього світла немає? Що ми — просто товариші по службі?

Вона відвела погляд, серце билося так швидко, що кожен крок здавався важким.
— Я боюся не за себе, Димено. А за тебе.

Він тихо засміявся, хоча сміх вийшов гірким.
— А я боюся тільки одного — що ми змарнуємо шанс бути разом.

Їхні слова зависли в повітрі, коли раптом Димено різко зупинився. Він підняв руку, змушуючи Емілію теж завмерти. Попереду, на стежці, рухався невеликий загін.

— Гонімими, — прошепотів він.

Низькі постаті з міцними ногами й широкими плечима йшли рівним строєм. У декого були луки, у інших — короткі мечі й ножі. Їхні очі світилися жовтим блиском навіть у тіні дерев.

Емілія притиснулася до стовбура й шепнула:
— Якщо не рухатись, вони пройдуть…

Але не встигла вона закінчити, як один із Гонімимів різко зупинився, повернув голову й засичав. Його ніс здригнувся, уловлюючи запах. За секунду ще кілька воїнів вирвали з піхов зброю.

— Вони відчули нас, — встиг сказати Димено. — Готуйся!

Перший Гонімим стрибнув з неймовірною швидкістю, намагаючись розрубати Емілію коротким мечем. Вона виставила клинок і відбила удар, відчувши, як сила удару віддалася в руках. Малий зріст ворога робив його рухи непередбачуваними: він бив низько, під коліна.

Димено в цей час відскочив убік, ухиляючись від стріл, і кинувся на двох лучників. Його меч розсік повітря, відштовхуючи одного ворога, та другий встиг випустити стрілу, що ледь не зачепила його плащ.

— Тримай лівий фланг! — крикнув він Емілії.

Вона кивнула, одночасно блокуючи ще один удар. Серце шалено билося, але рухи ставали впевненішими. Уламок під плащем пульсував, ніби додавав сил.

Один із Гонімимів накинувся на неї з ножами, та Емілія зробила різкий розворот і вдарила руків’ям по його обличчю. Він захрипів і впав.

Димено в цей час уже збив з ніг одного лучника й добив другого різким ударом меча. Його плащ розлетівся вбік, і на мить сяйво уламка стало помітним. Один із Гонімимів завив, мов звір, і кинувся саме на нього.

— Димено! — закричала Емілія, але він встиг виставити клинок і прийняти удар. Сталь просковзнула по сталі, а потім він з розмаху вибив зброю ворога й пробив його наскрізь.

Останні двоє Гонімимів, побачивши загибель товаришів, завили й спробували втекти в хащі. Та Емілія кинула кинджал, і один упав обличчям у траву. Другий устиг сховатися серед дерев.

Тиша повернулася різко. Лише важке дихання та запах крові залишалися в повітрі. Емілія витерла клинок об плащ мертвого ворога й подивилася на Димено.

— Ми мали чекати, поки вони пройдуть… — прошепотіла вона.

— Вони б усе одно відчули нас, — відповів він. — А тепер ми принаймні живі.

Він глянув на її очі й додав тихіше:
— Твої рухи були точні. Ти сильніша, ніж думаєш.

Емілія вперше посміхнулася після бою, хоча її руки ще тремтіли. Попереду чекала Сельварда — місто-привид і Червоний Обеліск. Але в серці вже палав вогонь: разом вони здолають усе.