Глава 8 – Заборонений плід

Ранкове сонце заливало подвір’я Храму золотим світлом. Хранителі вже зібралися для чергової служби, на площі чути було співи послушників, які вшановували уламки. Та серед усього цього спокою Емілія й Димено стояли осторонь, на верхній галереї. Вітер розвівав їхні плащі, і розмова між ними звучала майже як сповідь.

— Чим більше я думаю, тим більше відчуваю, що правила ордену… занадто суворі, — зітхнула Емілія, притримуючи край свого плаща. — Ми носимо мантїї, щоб приховувати уламки, ніби вони — ганьба. А насправді ж це наша сила.

Димено нахмурився, проте не заперечив одразу.
— Вони не для того, щоб принижувати нас. Плащ захищає. Якщо ворог побачить сяйво уламка — він знатиме, де вдарити.

— А заборона на стосунки? — запитала вона майже шепотом. — Хіба це теж про захист?

Димено замовк, а потім повільно перерахував:
— Перше: хранитель завжди в плащі. Друге: ніяких стосунків. Третє: якщо уламки двох хранителів засвітяться одне до одного — вони втрачають право служити. Четверте: молоді зобов’язані пройти випробування боєм. П’яте: уламки хранителів сильніші за уламки інших людей.

Він гірко посміхнувся.
— Це основа нашого існування. Але жодне правило не пояснює, що робити, коли серце говорить інакше.

Емілія відчула, як у неї стискається горло. Вчорашній поцілунок палав у пам’яті так яскраво, ніби це було кілька секунд тому. Вона вже хотіла відповісти, та їхню тишу порушив твердий крок.

На терасі з’явилася Варвара Ліверстон, заступниця Вищого хранителя. Її погляд був прямим і суворим, голос — холодним, мов сталь.

— Ви двоє. Іннін Гольстро викликає вас. Нове завдання не терпить зволікань.

У Залі Рад, де завжди було прохолодно й пахло старими сувоями, сидів Іннін Гольстро. Його постать, здавалося, була вирізана з каменю: суворе обличчя, спокійні руки, складені на столі. Перед ним лежала розгорнута карта світу з позначеними символами обелісків та храмів.

— Підходьте, — промовив він глибоким голосом, навіть не підводячи очей.

Емілія й Димено зупинилися перед столом, схиливши голови.

— Учора ви довели, що здатні діяти разом і перемагати навіть там, де інші зазнали б поразки, — продовжив Іннін. — Але зло не обмежується Сайренном. У світі є місця, старші за самі міста, і зараз одне з них у небезпеці.

Він торкнувся пальцем карти, й чорнильна позначка завмерла на руїнах Сельварди.
— Зламаний Червоний Обеліск. Святиня перших людей. Він нерухомий, бо прив’язаний магією до землі. Його не можна перенести чи знищити. Але останні чутки говорять: у місті-привиді збираються залишки Клану Тьми. Вони хочуть використати силу Обеліска.

Іннін підняв очі, і в його погляді було щось важке й невідворотне.
— Ви підете туди й перевірите, що відбувається. Це завдання я довіряю саме вам.

Димено першим заговорив:
— Ми виконаємо наказ, Вищий хранителю. Але що робити, якщо чутки правдиві?

— Тоді не дозволяйте нікому осквернити святиню, — суворо відповів Іннін. — Навіть якщо доведеться битися з тими, кого ви знаєте.

Емілія ледь помітно здригнулася, але промовила твердо:
— Ми зробимо все можливе.

Коли вони вийшли із Зали Рад, сонце вже піднялося високо. Варвара кивнула їм, наче перевіряючи, чи зрозуміли вони серйозність наказу.

— Зберіть спорядження, — сказала вона. — Дорога до Сельварди довга, а місто небезпечне навіть без ворогів.

Емілія зупинилася на сходах, дивлячись на далекі шпилі Альдраса. Усередині неї вирувала буря: правила, поцілунок, нова місія, стародавня святиня. Але найсильніше звучало одне відчуття — поруч із нею йшов Димено, і їхні уламки світилися разом.

Димено тихо промовив, ніби почувши її думки:
— Ми впораємось. Разом.

І вперше Емілія повірила, що, можливо, навіть найсуворіші правила не здатні зламати світло, яке з’єднало їхні душі.