Глава 7 – Нові Хранителі

Ранок у Храмі був тривожним. Емілія й Димено ввели полонених під поглядами стражі, а за ними двоє воїнів несли ящик із уламками. У Залі Світла їх уже чекав Іннін Гольстро.

— Ви виконали завдання, — промовив він, оглянувши ящик. Його суворі очі зупинилися на юних хранителях. — Ви не лише захистили уламки, а й довели, що готові вести інших.

Він урочисто підняв руку.
— Відтепер ви — Глави Охорони Храму. Хранителі, яким дозволено обирати своїх воїнів і вести їх у бій.

Емілія й Димено низько вклонилися. Усередині Емілія відчувала гордість і водночас тягар — адже тепер на їхніх плечах лежала ще більша відповідальність.

Після церемонії вони вийшли на площу. Сонце заливало Альдрас золотим світлом, а на вулицях панувала буденна метушня. Та для них час наче сповільнився.

— Знаєш, — тихо почав Димено, — усі думають, що хранителі непорушні, немов самі уламки. Але ми ж… живі. Ми теж маємо серця.

Емілія посміхнулася, але в її погляді з’явилася серйозність.
— Наші уламки ми носимо під мантиями. Ніхто не бачить, світяться вони поруч із кимось чи ні. Іноді я думаю: а раптом серед хранителів є ті, чиї долі переплетені з нашими… і ми навіть цього не знаємо?

Димено замовк, потім упевнено відповів:
— Давай перевіримо.

Він розкрив поли свого плаща, і кристал на його грудях загорівся м’яким синім світлом. Емілія завмерла, відчуваючи, як її власний уламок відгукується тим самим сяйвом. Вони світилися разом — єдине ціле, наче завжди чекали один одного.

У неї перехопило подих.
— Це означає… ми пов’язані з самого народження…

Димено зробив крок ближче. Його рука обережно торкнулася її плеча.
— І тепер ми знаємо напевно.

Емілія заплющила очі. Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку — не поспішному, не пристрасному, а щирому, як перше сяйво світанку.

Світ довкола зник. Лишилися тільки вони й світло двох уламків, що палали в унісон.