Глава 6 – Нічна зустріч

Тіні рухалися швидко й обережно. Емілія й Димено, тримаючись на відстані, слідували за ними, намагаючись не зрадити себе ані шурхотом, ані кроком. Холодне нічне повітря різало груди, серце калатало, мов готове вистрибнути з грудей.

Фігури несли ящик упевнено, наче знали, що ніхто їх не зупинить. Врешті вони звернули зі стежки й попрямували до самотнього будинку біля підніжжя скелі. Будинок був старий, із каменю, але двері й вікна світилися світлом смолоскипів. Біля входу стояло кілька озброєних вартових.

А на ґанку — чоловік. Високий, у темному плащі, з лицем, прихованим тінню. Його погляд упав на ящик, і в кутиках губ промайнула хижа усмішка.

— Нарешті, — промовив він низьким голосом. — Скарб храму в моїх руках.

Емілія відчула, як її пальці мимоволі стискають посох. Вона знала, хто це. Лідер Клану Тьми. Той, кого в легендах називали просто — Бос.

Вона й Димено обмінялися поглядами, після чого вийшли з тіні.

— Від імені Храму Уламків, — голос Емілії лунав твердо, хоч усередині щось стискалося від страху, — ви звинувачуєтесь у викраденні священних уламків. Здайтеся й поверніть те, що належить світу.

Чоловік повільно розвернувся. Його очі — чорні, мов ніч без зірок — ковзнули по ній і зупинилися на Димено.
— І що ж, — засміявся він, — храм тепер посилає на смерть дітей?

Димено зробив крок уперед, його меч блиснув у місячному світлі.
— Ми не діти. Ми — хранителі. І ми не дозволимо тобі зруйнувати рівновагу.

Бос нахилив голову, немов розглядаючи їх.
— Рівновагу? — повторив він, і в його голосі була зневага. — Світ, у якому люди живуть у кайданах уламків, не має рівноваги. Вони не вільні, вони раби своїх почуттів. Я даю їм звільнення.

Емілія відчула, як усередині її душі загорівся гнів.
— Ти крадеш, руйнуєш, убиваєш. Це не свобода, а хаос!

— Хаос, — тихо засміявся він, — це справжня суть життя.

Він підняв руку, і кілька його людей зробили крок уперед, знімаючи зброю з піхов. Атмосфера на мить застигла.

Емілія глибоко вдихнула й сказала твердо:
— Ми арештовуємо тебе. І заберемо уламки.

Бос широко розвів руки, наче запрошуючи до бою.
— Спробуйте, хранителі.

Його люди ринули вперед, і ніч Сайренна розірвалася дзвоном металу.

Перший удар пролунав, як грім. Один із вартових метнувся до Димено, намагаючись пробити його захист важким мечем. Димено відбив удар і контратакував швидким рухом, змусивши супротивника відступити назад. Метал брязкав, іскри розліталися в нічному повітрі.

Емілія тим часом виставила посох уперед, і блакитне сяйво пробігло по його кристалу. Вона направила потік сили в землю — з-під ніг двох ворогів вирвалися світлові ланцюги, скувавши їх. Чоловіки закричали, намагаючись вирватися, але чари тримали їх міцно.

— Забери уламки! — крикнула вона до Димено, відбиваючи напад ще одного найманця.

Димено, ухиляючись від ударів, пробився до ящика. Але Бос сам ступив уперед. Його плащ розлетівся, відкривши темний обладунок, а в руках спалахнув довгий чорний клинок, немов витесаний із тіні.

— Ти ще зелений, хлопче, — холодно мовив він. — І ти впадеш першим.

Їхні мечі зійшлися. Удар за ударом, і сила Боса виявилася жахливою. Димено відчув, як його руки німіють від напруги, але він не відступав.

Емілія, побачивши, що Димено не витримує натиску, кинулася вперед. Вона вдарила посохом об землю, випускаючи хвилю світла, яка засліпила ворогів. Бос відступив на крок, скривившись.

— Прокляті діти… — просичав він. — Ви не розумієте, що боретеся з неминучим.

— Ми боремося за світ, — крикнула Емілія й спрямувала магію просто в його клинок.

Кристал посоха випустив потужний промінь, що вдарив у зброю Боса. Чорний клинок затремтів, вкрився тріщинами й вибухнув іскрами. Бос відкинув уламки й заревів від люті.

У цей час Димено скористався моментом і вибив його з рівноваги ударом у груди. Бос впав на коліна. Емілія миттєво кинула закляття, й світлові кайдани скували його руки.

— Це ще не кінець! — вигукнув він, рвучись, але чари тримали міцно. — Ви не знаєте, кого викликали проти себе!

Його люди, побачивши, що їхній лідер полонений, намагалися втекти, але Димено й Емілія діяли швидко: ще кілька заклять, удари меча — й усі були знешкоджені.

Емілія підняла ящик із уламками. Він світився теплим світлом, немов радів поверненню.

Вона перевела подих і поглянула на Димено. Той був у подряпинах, із розбитою губою, але посміхався.

— Схоже, ми впоралися, — сказав він, опускаючи меч.

Емілія глянула на полоненого Боса, чия чорна ненависть все ще палала в очах.
— Це тільки початок, — прошепотіла вона.