Глава 4 – Сайренн

Дорога до Сайренна пролягала крізь густі ліси. Дерева стояли стіною, їхні гілки тягнулися вгору, немов намагалися торкнутися самого неба. Сонце пробивалося крізь листя золотими плямами, пташки перегукувалися між собою, а десь далеко чувся гул ріки.

Емілія й Димено йшли мовчки вже кілька годин, доки сам Димено не порушив тишу:

— Знаєш, — промовив він, обережно відсуваючи гілку, — я досі пам’ятаю свій Відбір у хранителі.

Емілія глянула на нього з цікавістю:
— Ти пройшов його з першого разу?

Він кивнув, але в його усмішці промайнув відтінок гіркоти.
— Перше випробування — бій на смерть. Проти мене вийшов хлопець із Кардена. Він був сильний, дуже сильний… але не мав нічого, крім сили. Я вижив, він — ні. І донині я пам’ятаю його обличчя.

Емілія на мить замовкла. Вона знала правила, знала ціну титулу хранителя, але чути це від когось, хто пережив — було інакше.

— Друге випробування — скелі, — продовжив Димено. — Лізти вгору, коли руки рвуться, а ноги тремтять. Там половина впала вниз. І не всі зуміли піднятися знову.

— А третє? — запитала Емілія.

— Перевірка на витривалість. Нас били… довго. Поки біль не затьмарював свідомість. Там уже справа не в силі, а в тому, чи здатен ти дивитися на світ крізь біль і все одно не здатися.

Він замовк. У його погляді блиснув вогник, але швидко згас.

— Я тоді сказав собі: якщо пройшов це, то мушу жити не дарма. Інакше всі ті смерті не мали сенсу.

Емілія зупинилася й поклала руку йому на плече.
— Ти живеш не дарма, Димено. Повір мені.

Він усміхнувся, цього разу щиро.
— А ти? Як пройшла Відбір?

Емілія вдихнула глибше.
— Я теж бачила кров. І теж відчувала біль. Але, мабуть, мене врятувало те, що я завжди вірила — уламки не терплять слабких сердець.

До Сайренна вони дісталися під вечір. Місто зустріло їх криками чайок, запахом солоної води й гуркотом хвиль об набережні скелі. Башта Штормів здіймалася над усім містом, її кристал світився м’яким блакитним сяйвом, вказуючи шлях кораблям.

— Вражає, — прошепотіла Емілія.

— І небезпечно, — додав Димено. — Тут завжди повно тих, хто втратив уламок… або хоче відібрати його в іншого.

Першим їхнім кроком був бар «Зламаний Уламок». Усередині пахло ромом, димом і морською сіллю. За столами сиділи моряки, на обличчях багатьох не було й тіні почуттів — «без уламкові». Вони пили мовчки, дивилися в одну точку, наче їхні душі давно втекли.

— Ідеальне місце, щоб почути зайве, — шепнув Димено.

Вони сіли в кутку, замовили кухоль елю й удавали звичайних подорожніх. І справді — за сусіднім столом двоє чоловіків сперечалися.

— Кажу тобі, ті уламки справжні! — гарячкував один. — Я бачив, як їх заносили в підвал на східному причалі!

— Тихо, дурню, — другий стиснув кулак. — Якщо дізнаються, язик тобі вирвуть.

Емілія й Димено обмінялися поглядами. Вони вже знали, що шукають.

Наступного дня вони вийшли на ринок. Там панував хаос: крики торговців, запах сушеної риби, блиск сотень амулетів і підробних уламків. Мандрівники, моряки, найманці — усі змішалися в єдиному гомоні.

Емілія підійшла до прилавка з каменями й сувенірами. Один із торговців нахилився й тихо прошепотів:
— Справжні уламки не тут, красуне. Хочеш знати, де вони? Шукай східний причал після заходу сонця. Але бережися — там темрява має свої очі.

Вона відступила, намагаючись не показати хвилювання.

Ввечері вони вийшли на набережну. Хвилі билися об палі, кораблі гойдалися в доках. Східний причал був темним, майже безлюдним. Та саме там, у тіні складських приміщень, і мала розкритися правда.

— Схоже, ми знайшли слід, — прошепотів Димено, поклавши руку на руків’я меча.

Емілія стиснула свій посох.
— Тоді далі — тільки вперед.