Глава 2 – Основи бою

Минув місяць після Фестивалю Уламків. Альдрас жив буденним, проте сповненим барв життям: на ринках кликали купці, кораблі приходили в порт із далеких країн, а дзвони храму щоранку лунали над містом, нагадуючи — уламки бережуть серця людей.

Для Емілії цей місяць був наче нове життя. Вона щодня прокидалася серед храмових стін, звикала до тиші святилища й до обов’язків, які тепер лежали на її плечах. Та найбільше — вона навчилася довіряти своєму напарнику.

Димено виявився зовсім не тим суворим воїном, яким він здавався на перший день. Він умів жартувати, розповідати дивні історії про мандри й навіть співати моряцьких пісень, які чула ще від батька. Інколи вони довго сиділи на сходах храму, дивилися, як вечірнє світло пробивається крізь вітражі, й ділилися думками.

— Ти знаєш, — одного разу промовив Димено, — мені здається, уламки не лише обирають нас. Вони ще й випробовують. Дивляться, чи гідні ми витримати біль і все одно залишитися людьми.

Емілія посміхнулася.
— Якщо так, то наші уламки мали б сяяти найяскравіше.

Вони обоє засміялися, й у тій миті дружба стала для неї майже такою ж важливою, як і обов’язок.

Та мир не триває вічно.

Тієї ночі місто спало, коли вітри піднялися, немов попереджаючи біду. Вартові на мурах першими побачили тіні, що рухалися в темряві. Клан Тьми. Вони прийшли швидко й раптово, з чорними прапорами та палаючими факелами. Їхні воїни носили уламки на шиях — чужі, вкрадені, вирвані з рук убитих.

Скоро в небі над Альдрасом загриміли дзвони тривоги.

Емілія прокинулася від гуркоту й майже відразу вхопила свій посох-хранитель. Димено вже стояв у дверях.

— Вони йдуть сюди, — коротко кинув він. — До храму.

І справді — Клан Тьми завжди жадав одного: уламків. Бо хто володіє ними, той може скувати почуття, наче зброю.

Коли перші нападники прорвалися на площу, Емілія й Димено вже чекали їх на сходах храму. Полум’я факелів відбивалося в мармурі, а чорні постаті сунули лавою.

— За уламки! — вигукнув один із ворогів, здіймаючи меч.

І тоді розпочалося.

Димено рухався різко, його клинок світився блідим сяйвом уламка, що був вмурований у руків’я. Кожен удар відкидав нападників назад, наче їх торкалася сама стихія. Емілія ж здійняла посох — і над сходами розквітло світло, мов щит, відкидаючи стріли й каміння.

— Тримайся! — крикнула вона.

— Я ж тут, — відгукнувся він, відбиваючи одразу двох ворогів.

Їх було надто багато. Клан Тьми сунув хвилями, мов рій, а стіни храму здригалися від ударів таранів. Вогонь уже облизував купол.

Та Емілія знала: головне — протриматися. Поки не прийде допомога. Поки міська варта й армія не кинуться на захист храму.

Її серце билося в такт ударам барабанів ворога, але в кожному русі була рішучість. Бо сьогодні вона була не просто дівчиною, а хранителькою уламків.

І поруч був Димено.

Крики, стук металу, гуркіт таранів — усе це зливалося в один гул, коли раптом у темряві прорізався звук сурм. Глибокий, владний, такий, що пробуджував надію.

— Варта йде! — вигукнув хтось із городян, які ховалися в тіні храмових мурів.

І дійсно — з боку північної брами увірвалися ряди міських стражів у срібних шоломах. За ними, важко тупаючи, сунула армія Альдрасу з піднятими списами та щитами. Над ними майорів стяг із золотим уламком — символом єдності міста.

Нападники Клану Тьми на мить зупинилися, мов хвиля, що наштовхнулася на скелі.

— Уламки наші! — загорланив їхній ватажок, високий чоловік із чорним мечем. Його очі світилися божевіллям. — Вперед!

І почалося справжнє побоїще.

Стражі зімкнули щити в стіну й ринули вперед, тіснячи ворогів. Арбалетники сипали град болтів, а маги уламків здіймали сяйво бар’єрів над союзниками. Клинки дзвеніли, щити ламалися, повітря було пронизане криками та гаром.

Емілія й Димено стояли на сходах храму, тримаючи лінію. Димено рухався так швидко, що його меч здавався блиском, а кожен ворог, що наважився наблизитися, падав на камінь. Емілія піднімала посох — і світло уламка розтікалося хвилями, захищаючи від стріл і кидаючи ворогів назад, немов хвиля в морі.

Вона відчувала втому, руки тремтіли, але в очах палав вогонь. Уламки довірені хранителям — це не просто кристали. Це саме серце світу, і ніхто не мав права торкнутися їх брудними руками.

Бій тривав довго. Небо зчорніло від диму, площа перетворилася на хаос із поламаних списів, поранених воїнів і уламків зброї. Та зрештою перевага була на боці Альдрасу.

Ватажок Клану Тьми зчепився в поєдинку з капітаном міської варти. Їхні удари розліталися іскрами. Але коли Димено підкрався збоку й розрубав йому меч, чоловік завив, схопив залишки свого загарбницького прапора й відступив. Решта клану, бачачи поразку, розчинилася в темряві ночі, тікаючи, немов зграя щурів.

Люди вибухнули криками радості. Дзвони заграли перемогу, а над храмом здійнявся світлий промінь — знак, що уламки врятовано.

Після битви Емілія ледве стояла на ногах. Її руки були в подряпинах, сукня просочилася потом і пилом. Димено підійшов і поклав руку їй на плече.