Розділ 1 – Перший день хранительки

Альдрас прокидався, мов величезна арфа, яку торкали пальці сонця. Кам’яні дахи світилися золотом, вузькі вулиці дихали ароматами свіжого хліба, кориці й розпеченого каменю. Сьогодні все місто жило в очікуванні — у Храмі Уламків мав розпочатися Фестиваль, найбільше свято року.

Емілія Нарухо йшла широкими сходами до храмових брам, притискаючи руку до грудей, де під тонкою тканиною білої шати сяяв її власний уламок. Він був блакитний, холодний на дотик, із зазубреними краями — мов шматок криги, вирваний із льодовика.

Сьогодні був її перший день у ролі хранительки. Їй довірили посаду, якої боялася й прагнула водночас. Коли вона ще була дівчинкою, батьки загинули під час нападу Клану Темряви. Вона пам’ятала ту ніч: крики, полум’я, і свій уламок, що світився серед хаосу, мов єдине світло на світі. Саме він врятував її від розпачу, дав сенс жити.

— Еміліє, ти зможеш, — пошепки сказала вона сама собі, торкаючись підвіски. — Ти мусиш.

Біля брам храму стояв юнак. Високий, з міцними плечима, у темному плащі хранителя. Його чорне волосся спадало на лоб, очі світилися глибиною — карі, мов теплий мед, але в погляді відчувалася тінь війни.

— Новенька? — запитав він.

Емілія здригнулася, та швидко вирівняла спину.
— Так. Емілія Нарухо.

Він простягнув руку.
— Димено Шалькон. Схоже, ми будемо напарниками.

Її пальці торкнулися його долоні, і в ту ж мить під одягом спалахнув її уламок. Ледь-ледь, але достатньо, щоб вона відчула, як серце вдарило швидше.

— Чула про вас, — сказала вона, намагаючись приховати хвилювання. — Ви обороняли Альдрас від рейду Тьми.

Димено скривив губи в сумній посмішці.
— Не сам. Тоді загинуло багато добрих людей. А я просто робив те, що мав.

Вони увійшли в храм. Усередині було тихо й велично. Стовпи здіймалися високо вгору, немов кам’яні дерева, а в променях ранкового світла іскрилися сотні уламків, збережених у нішах. Серед фресок на стінах сяяли постаті Перших Людей із кристалами в руках.

Емілія зупинилася перед однією з них. На малюнку чоловік і жінка тримали уламки, що світилися однаковим світлом, і їхні обличчя були сповнені спокою.

— Ви вірите в призначення? — запитала вона.

— А ви? — відповів Димено, нахиливши голову.

— Хочу вірити, — прошепотіла дівчина. — Але іноді здається, що доля лише випробовує нас, змушує шукати й не дає знайти.

Його очі затрималися на ній довше, ніж треба.
— Гарні слова для новенької.

Опівдні вони вийшли до центральної площі. Там вирувало свято: купці виставляли ряди амулетів і крихітних скляних копій уламків, музики грали на флейтах і барабанах, діти бігали, тримаючи в руках дерев’яні кристалики на мотузках.

Фестиваль Уламків завжди був особливим. Раз на рік пари виходили на середину площі й торкалися уламками. Якщо кристали співпадали, вони спалахували єдиним сяйвом, і натовп вибухав вигуками радості. Це означало: доля поєднала дві душі.

Старші хранителі сиділи на підвищенні й спостерігали. Один за одним виходили юнаки та дівчата, їхні руки тремтіли від хвилювання.

Емілія затамувала подих, коли побачила, як двоє підняли свої уламки. Спершу вони сяяли тьмяно, але раптом спалахнули білим полум’ям. Люди закричали від радості, дзвони храму заграли на всю силу.

— Іноді мені здається, що все життя люди живуть заради цієї миті, — сказала вона тихо. — За відчуття, що ти не сам.

Димено стояв поруч, руки схрещені на грудях. Його погляд був зосередженим, навіть суворим.
— А іноді, — промовив він, — це найбільша слабкість. Бо коли уламок ламається, людина втрачає більше, ніж може витримати.

Емілія повернула голову й подивилася на нього. Їй захотілося запитати, чи він колись кохав, чи втрачав. Але вона промовчала.

Свято набирало сили. Площа сяяла сотнями кристалів: одні пари світилися яскраво, інші залишалися темними й самотніми. У серці Емілії її власний уламок пульсував тихим, холодним світлом — немов теж чекав на свою долю.

Повітря на площі гуділо, наче саме місто дихало в унісон із сотнями голосів. Десь нагорі з дахів сипалися пелюстки рожевих квітів, діти ловили їх долонями й сміялися, немов на них падали зорі. Купці голосно вигукували:

— Амулети з кварцу! Хто хоче мати удачу у коханні — підходьте!
— Сувенірні уламки з підсвічуванням! Недорого!

Аромат печеного м’яса, медових пирогів і пряних вин кружляв у повітрі, розбурхуючи апетит. По вулицях тяглися різнокольорові гірлянди, заплетені з тканин і трав.

Та головне відбувалося біля підвищення, де стояли хранителі. Всі чекали на слова Вищого — Інніна Гольстро, людини, яку називали «голосом уламків». Його постать вирізнялася навіть серед старійшин: сиве волосся спадало на плечі, а очі світилися спокоєм, у якому відчувалася і сила, і втома прожитих років.

Коли дзвони стихли, він підняв руку, й площа одразу затихла.

— Люди Альдрасу! — його голос луною прокотився над натовпом. — Сьогодні ми зібралися, щоб згадати, хто ми є. Ми — нащадки Перших, і в наших серцях сяють уламки, подаровані світом.

Він зробив паузу, і сотні облич дивилися на нього з очікуванням.