Уламок

Ми не знаємо ані хто вони, ані звідки вони, ані для чого прибули перші, і тим більше — другі. Від усієї події того дня залишився лише музейний експонат — уламок графітового кольору в музеї космонавтики Ле Бурже.

Отже, за історичними документами, це був звичайний день — 22 травня 2068 року. Люди працювали, відпочивали, сварились та любились, народжувались та помирали. Кожен жив своє земне життя, думав про свої цілі, мрії та прагнення, не підозрюючи, що до нас наближається дехто набагато розвинутіший, могутніший та загадковіший, ніж ми можемо уявити.

Цього ж дня в космічному центрі управління в Парижі, близько 10-ї ранку, Марі ліниво, не поспішаючи, допивала свою каву. Невідомо, чи вона дійсно насолоджувалась сумнівним смаком ароматизаторів, чи намагалась просто відтермінувати свою зміну. Саме її розлита через надмірну емоційність моменту кава сформувала ще один музейний експонат — документ із дивними показниками гамма-випромінювання, яке надходило з точки Лагранжа L2 системи Сонце — Земля. Саме там розміщувався перевалочний вантажний пункт марсіанських експедицій. Зазначу, що на той момент, а точніше за 5 секунд до нього, адже саме стільки часу знадобилось світлу, щоб дістатись наших радіотелескопів, сам перевалочний пункт було старанно стерто з простору та записано в історію. Звісно ж, годі й думати, що зв’язок із паном Гетфілдом, який щодня рівно о 10-й ранку бажав Марі чудового дня, також перервався назавжди.

У цю ж мить декілька обсерваторій отримали команду спрямувати свої оптичні телескопи в напрямку вже відомої нам точки, де вони побачили те, що увійшло в історію як «Перший контакт».

На місці малесенької точки, якою мала бути перевалочна база, вони побачили великий, дещо витягнутий, тьмяний об’єкт, який рухався в напрямку Землі. Дані обсерваторій показали, що його швидкість складала близько мільйона кілометрів на годину, а це значило, що за півтори години для його спостереження вже жоден телескоп не знадобиться.

За 10 хвилин уряди усіх країн були сповіщені про цю подію, і вже за 40 хвилин відбулась перша онлайн-нарада з цього приводу. Частина країн вважали об’єкт ворожим, частина — дружнім, але усі погодились, що вступати в конфронтацію з ним буде не дуже розумним кроком. Натомість світові лідери дійшли висновку, що варто сформувати дипломатичну місію з представників різних країн і мовних груп, щиро сподіваючись, що метод спілкування прибульців якимось дивним чином буде схожий на земний.

Час був невблаганним і дуже відносним. Півтори години минули, як і все у нашому Всесвіті. Для декого вони здалися секундою, оскільки за цей час треба було створити дипломатичну місію та визначити, як ми будемо зустрічати гостей. Для інших же — наприклад, для інженерів, вчених та просто мрійників — цей час здався вічністю, оскільки до них наближався не корабель, а момент кульмінації усього їхнього життя.

Він зупинився за п’ять тисяч кілометрів від Землі і завмер. Усі оптичні прилади були направлені в його сторону — від телескопів обсерваторій до особистих мінікамер. Кожен мріяв на власні очі побачити перший штучний об’єкт неземного походження, який завітав на земну орбіту. Майже відразу після його зупинки усі ЗМІ, соцмережі, публічні екрани та голографічні проєктори транслювали надзвичайно чітке та деталізоване зображення транспортного засобу наших гостей.

Це був витягнутий, темно-сірий об’єкт близько 4 кілометрів у довжину та шириною близько 1 кілометра. За формою він нагадував велетенську сигару, через що за кілька хвилин серед інфлюенсерів почало вживатись слово «космосигара». Передній край космосигари був неначе зрізаний під кутом. Нижня частина цього краю закінчувалась невеликою трубою, зробленою чи то зі скла, чи то з якогось напівпрозорого зеленуватого кристалу. Текстура корпусу корабля нагадувала брудний, чорний, матовий граніт, посічений тонкими поздовжніми білими смугами, що нагадували доріжки на платах електроприладів. Задня ж частина була так само зрізана, щоправда, під протилежним кутом.

Він просто висів на орбіті, а людство чекало… День, два — жодної дії, жодного руху, навіть жодного чи то світлового, чи то радіосигналу. Люди відсилали повідомлення на усіх можливих частотах, усіма мовами світу, усіма можливими методами. А він мовчав. Він висів над землею як Дамоклів меч, вселяючи тривогу, страх, надію на науковий прорив чи неминучий кінець світу. Кожен бачив свій сенс у цій злегка витягнутій точці на нашому небі, кожен відчув болісний або ж приємний натяг тих тонких ниточок, на яких тримались його прагнення, його віра та сенс життя, або ж останній нейрон його нервової системи. Але ніхто не знав, що чекає далі — здійснення сподівань чи їх остаточне руйнування. Чого чекає цей корабель? Може, він чекає підкріплення? Може, хоче паралізувати людей страхом? А може, він чекає якогось невідомого кроку від них, щоб зрозуміти їхні наміри? Навіщо він зруйнував перевалочну станцію? Це була випадковість чи свідома дія?

Доки усі міркували про наміри прибульців, корабель ожив. У його носовій частині почало жевріти червонувате світло, яке одночасно ставало сильнішим та зміщувалось у бік синього спектра. Через хвилину світло перетворилось на чітко видимий синій промінь, направлений прямісінько на єдиний у світі робочий токамак, який забезпечував енергією ледь не третину Європи. За кілька секунд від токамака лишилась лише вирва завглибшки в кілька десятків метрів та близько одного кілометра в діаметрі. Протягом наступних 10 хвилин усе повторилось ще два рази, позбавивши Європу ще двох токамаків на етапі будівництва. У ці вирви провалились не просто енергетичні об’єкти — там зникли надії людства на безпечне екологічне майбутнє без вічного дефіциту енергії. Ці провалля стали могилою для тисяч людей, мільйонів годин наукової та інженерної праці та ще сотень супутніх проєктів, які були рушіями економіки цілих регіонів.

Крик людства був заглушений тріском тисяч зламаних життів. Хтось втратив батьків, хтось — дітей, а місцями пішли в небуття цілі родини, обірвавши майбутні покоління. Нам не було чого сказати у відповідь на таку мовчазну, невблаганну та абсолютно несправедливу силу. Світ розумів, що усі його технології, усі ядерні та неядерні ракети, усі лазерні гармати та рельсотрони виглядають дитячими іграшками порівняно з цією силою. Людство готувалось до неминучої загибелі. Кожен відчув, що він стає свідком кінця нашої історії. Найсильніші правителі світу за одну секунду відчули таке безсилля, від якого хотілось опинитись в епіцентрі цього загадкового променя, що за одну мить змушує зникнути квадратні кілометри найзахищеніших та найміцніших споруд. Найслабкіші та найзнедоленіші представники людського роду відчули наближення кінця їхніх страждань. Найвідданіші ж адепти релігійних вчень побачили на горизонті здійснення усіх пророцтв про друге пришестя та ознаки справжнього апокаліпсису.