Глава 11. Печатка Загибелі

Чорнильна воронка порталу безшумно зімкнулася за їхніми спинами.

Данаїл зробив крок уперед і завмер.

Вони стояли на широкому відкритому балконі, що нависав над безжиттєвою долиною.

Балкон належав замку. Звідси відкривалася детальна панорама на решту його території.

Це була не просто фортеця.

Швидше велетенська чорна скеля, якій колись надали форму палацу.

Здавалося, її не будували — її висікли з єдиного масиву обсидіану.

Абсолютно чорні стіни поглинали світло, через що замок здавався неприродно темним навіть серед похмурого дня. Гострі вежі здіймалися високо в небо, мов кам'яні списи, що намагалися прошити важкі свинцеві хмари. Вузькі стрілчасті вікна нагадували примружені очі величезного хижака, який терпляче спостерігав за кожним, хто наважувався наблизитися.

Від стародавнього каменю виходило дивне відчуття.

Наче сам замок уважно розглядав незваного гостя.

Данаїл мимоволі зіщулився.

Внизу, скільки сягав погляд, простягався колись прекрасний парк.

Тепер він перетворився на кладовище дерев.

Їхні почорнілі стовбури вигиналися під неможливими кутами, а голі гілки тягнулися до неба, немов сотні кістлявих рук, навіки застиглих в останній молитві.

По землі повільно стелився густий білуватий туман.

Він ліниво огинав дерева, заповнював доріжки, просочувався між напівзруйнованими статуями.

Іноді здавалося, ніби під його покровом хтось іде.

Туман пахнув сирістю.

Прілим листям.

І чимось іще...

Ледь вловимим запахом давньої смерті.

Над замком мерехтів велетенський напівпрозорий купол захисного щита.

Біля нього повільно рухалися людські постаті.

Данаїл із полегшенням видихнув.

Схоже, замок усе ж не був покинутим.

Та вже за кілька секунд зрозумів свою помилку.

Люди рухалися надто однаково.

Надто мовчки.

Надто...

Правильно.

Один із них підвів голову.

Замість обличчя на хлопця дивилася висохла шкіра, натягнута на череп.

У порожніх очницях тліли тьмяні зелені вогники.

Дан різко відвів погляд убік.

Із туману повільно вийшов величезний ведмідь.

Точніше...

Колись він був ведмедем.

Шкури майже не залишилося. Між клаптями плоті біліли ребра, всередині яких мерехтів блідий магічний вогонь.

Трохи далі безшумно пройшла зграя вовків.

Оголені м'язи.

Вишкірені ікла.

Порожні очі.

Жоден не видав ані звуку.

На сухих гілках сиділи ворони.

Мертві.

Вони нерухомо стежили за лісом порожніми очницями, ніби були частиною єдиної сторожової системи.

Біля воріт застигли лицарі.

Іржаві обладунки так глибоко вросли в висохлу плоть, що вже неможливо було зрозуміти, де закінчується метал і починається тіло.

Внутрішнім подвір'ям повільно бродили велетні, грубо зшиті з десятків різних тіл.

А вздовж стін безшумно ковзали напівпрозорі духи.

Данаїл відчув, як по спині пробіг холодок.

Хотілося забути, що його новий наставник — саргіс проклятої крові.

Та власний дім Димитрія надто наочно нагадував, наскільки небезпечним може бути його дар.

— Що... тут сталося?

Запитання пролунало майже пошепки.

Димитрій довго не відповідав.

Він дивився кудись удалечінь.

Туди, де за мертвим лісом зникав обрій.

Лише за кілька секунд тихо промовив:

— Усе.

Одне коротке слово прозвучало важче за будь-яку довгу розповідь.

Він повільно видихнув.

— Колись я розповім тобі цю історію.

Більше він нічого не додав.

Розвернувся й першим увійшов до замку.

Данаїл мовчки рушив слідом.

За масивними дверима панував напівморок.

Величезний хол зустрів їх прохолодою й гулкою тишею.

Високі склепіння губилися десь у темряві.

Уздовж стін тягнулися старовинні барельєфи із зображеннями представників роду Вальтерів.

Здавалося, вони уважно проводжають гостей поглядами.

Попри ідеальну чистоту, замок справляв дивне враження.

Він не був покинутим.

Він...

Сумував.

Данаїл уповільнив крок.

Чужий смуток несподівано торкнувся його свідомості.

Тихий.

Глибокий.

Майже безнадійний.

Він не тиснув.

Не лякав.

Просто був.

Наче саме повітря просякло багатовіковою тугою.

Хлопець зупинився.

Повільно озирнувся.

І раптом широко розплющив очі.

— Замок... Він живий.

Димитрій не обернувся.

— Звісно. Він старший за більшість сучасних держав. І до родини Вальтерів ставиться значно серйозніше, ніж деякі наші далекі родичі.

У голосі вперше за довгий час прозвучала легка іронія.

— Рігнаре. Покажися.

Повітря перед ними ледь помітно здригнулося.

Із сріблястого туману почала повільно складатися висока напівпрозора постать.

Літній чоловік у старовинному камзолі низько вклонився.

— Ласкаво просимо додому, молодий пане.

У його голосі звучало щире тепло.

Потім дух перевів погляд на Данаїла.

Кілька секунд уважно його розглядав.

Так уважно, що хлопцеві стало трохи незатишно.

— Перший учень?

Димитрій задумливо подивився на Дана.

— Новий головний біль.

Рігнар несподівано усміхнувся.

— Щиро співчуваю... вам обом.

Данаїл не витримав і тихо хмикнув.

Дух виявився зовсім не таким, яким він уявляв собі багатовікового хранителя замку.

— Рігнар служить нашому роду вже понад п'ятсот років, — спокійно пояснив Димитрій. — Він бачив шість поколінь Вальтерів, виховував спадкоємців роду й досі вважає, що має право читати нам повчання.

— Бо маю, молодий пане, — із гідністю відповів дух. — І, смію зауважити, у більшості випадків мої поради виявлялися кориснішими за вашу впертість.

— Не сперечаюся, — несподівано легко погодився Димитрій.

Данаїл здивовано переводив погляд з одного на іншого.

Це зовсім не нагадувало стосунки господаря й слуги.

Швидше...

Дуже давніх членів однієї родини.