Глава 10. Загроза Чорного Божевілля

Дан насилу розплющив очі після міцного сну й сів на ліжку, розгублено озираючись. Свідомість поверталася неохоче, а події вчорашнього дня спливали в пам'яті уривками.

— Ірлі?.. Що?.. Уже ранок?.. А як же кошмари?.. — сонно пробурмотів хлопець, потерши очі.

— Доброго ранку, господарю. Решту ночі ти провів у позі трупа. Які вже тут кошмари, — з усмішкою зауважив Ірлі.

— Убивче зілля... Здається, я нарешті виспався... — з полегшенням видихнув Данаїл, струшуючи залишки сну.

 В наметі Данаїл був сам. Він застелив ліжко, накинув сорочку, натягнув штани й визирнув назовні.

Багаття давно згасло. Два сусідні намети зникли, ніби їх тут ніколи й не було. Неподалік стояв лише самотній мотоцикл. Його господар саме прибирав похідну сумку до однієї з просторових кишень. Відчувши на собі чужий погляд, ловець обернувся. Погляд Димитрія ковзнув по постаті учня.

Незастебнута сорочка розкрилася, оголюючи випнуті ключиці, ребра, що чітко проступали під шкірою, та запалий живіт.

Надто вузькі плечі.

М'язів майже немає.

Руки довгі, але тонкі — сили в них небагато. Грудна клітка розвинена слабко, м'язовий корсет практично відсутній. Навіть хода видавала хронічну нестачу фізичної підготовки.

Для звичайного підлітка, саргіса Світла чи нейтрала — ще терпимо.

Але для саргіса Темряви...

Катастрофа.

Роботи попереду було чимало. До того ж із матеріалом, який ніби лише вчора підняли з лікарняного ліжка.

— Поснідав? — вимогливо поцікавився Димитрій, завершивши огляд.

«Знову він чимось незадоволений...» — здивовано подумав Данаїл.

— Ні.

— Сніданок на столі. З'їж усе. Я зараз підійду.

Дан повернувся до намету й подивився на стіл. Там і справді чекала глибока тарілка, по вінця наповнена гарячою кашею. Схоже, Димитрій і цього разу накладав їжу власноруч.

От дивина...

Ловець годує його за кожної нагоди. Схоже, поїти оточення своїми зіллями й годувати — головний тарган у голові Димитрія Вальтера.

Хай там як, наставника не можна було не слухати. Данаїл зітхнув, сів за стіл, узяв ложку й скуштував густу кашу, щедро присмачену маслом і великими шматками тушкованого м'яса.

Поки їв, мимоволі замислився.

Ніхто й ніколи не піклувався про нього так.

У голові ніяк не вкладалося, що людина, яка холоднокровно самотужки знищила екіпаж цілого бойового крейсера, тепер не лише стала його наставником, а ще й стежила, щоб він висипався, лікувався й нормально харчувався.

Згадуючи події минулої доби, Дан подумки звернувся:

— «Ірлі, про всяк випадок пошукай у мережі інформацію про заборонені ритуали саргісів проклятої крові. Сподіваюся, жертвопринесень там не знайдеш.»

Ящірка тихенько хихикнула.

— «Гадаю, усе не настільки погано, як тобі здається, господарю.»

— «Хотілося б вірити...» — подумки фиркнув Дан.

Каша виявилася смачною, але її було трохи більше, ніж він міг подужати. Останні ложки довелося буквально запихати в себе. Коли тарілка нарешті спорожніла, до намету увійшов Димитрій.

Одразу стало тісно.

Високий, широкоплечий, у незмінній формі Патруля й довгому утепленому шкіряному плащі, він заповнив собою весь вільний простір.

Данаїл мимоволі позаздрив його внутрішній упевненості, що ледь не хвилями виходила від нового наставника.

«Дивно... У власника найчорнішої саргії, яку мені доводилося бачити, світлі, кришталево чисті сірі очі... Ще й сріблом світяться. І шкіра зовсім біла, без найменшої смаглявості...»

Погляд хлопця знову затримався на довгому шрамі, що перетинав обличчя ловця. Відвести очі виявилося непросто. Поруч із цим високим, широкоплечим саргісом Данаїл особливо гостро відчував, наскільки сам він дрібний.

Тим часом Димитрій поставив на стіл лаковану чорну скриньку із зіллям та хірургічними інструментами.

— Даню, прибери за собою, помий тарілку, а потім зніми сорочку. Хочу оглянути твої рани.

***

Пов'язки ловець знімав швидко й обережно. Спину Данаїл бачити не міг, зате рана на руці майже повністю затягнулася. Від поранення залишився лише широкий багряний рубець.

На його думку, лікування вже давно можна було вважати завершеним.

Та Димитрій, схоже, думав інакще.

Він уважно оглянув свіжий шрам, злегка провів по ньому кінчиками пальців, перевіряючи щільність тканин, потім відкрив одну з баночок, дістав дерев'яну лопаточку й тонким шаром наніс на рубець густу сріблясту мазь.

Лише після цього взявся знову перебинтовувати руку.

Бинт ліг рівно, без жодної складки.

Рухи ловця були настільки швидкими, упевненими й точними, що Данаїл мимоволі задивився на його руки.

Довгі гнучкі пальці однаково впевнено могли розкрити грудну клітку, зварити найскладніше зілля або перерізати людині горло.

Дивне поєднання.

Ще кілька днів тому він шантажем змусив цю людину лікувати себе в Цитаделі, навіть не уявляючи, чим усе це обернеться.

Тепер же, схоже, обзавівся особистим цілителем... цілителем-сталкером.

— Я вас не розумію, — нарешті не витримав Дан. — Одягаєте, годуєте, лікуєте... Навіщо? Якщо я зможу зняти печатку із замка, то зроблю це й без усього цього.

— А чому б мені цього не робити, якщо можу?

Останній виток бинта ліг на місце.

— До того ж від учора я ще й твій наставник.

— Зазвичай люди не люблять настільки перейматися.

Димитрій запитально підвів погляд.

— Зокрема й наставники.

Перед очима мимоволі спливло обличчя Фелікса. Порівняння між Вальтером і Лучезарним було явно не на користь колишнього наставника.

— Надто вже підозріло відчувати небайдужість саме з вашого боку. Особливо якщо згадати, з яким холоднокров'ям ви винищували піратів на крейсері.

Шпилька все ж зірвалася з язика.

На кілька секунд у наметі запала тиша.

Димитрій неквапливо прибрав баночку з маззю назад до скриньки.

Лише після цього відповів:

— Я виконував свою роботу.

Він защепнув кришку відділення.