Глава 6. Посмішка Долі

Повернувшись додому, Димитрій Вальтер уперше за останню добу дозволив собі зупинитися.

Тиша зустріла його прохолодою службової квартири. За вікнами вже згущалися сутінки, м'яке світло магічних ліхтарів лягало на темний паркет підлоги, але він майже не помічав нічого довкола. Думки гарячково прокручували події минулого дня.

Остання зміна в Цитаделі Цілителів.

Смерть Майстра рун.

Неочікувана зустріч з Огніусом.

Учень Фелікса Лучезарного.

Розмова з керівництвом, під час якої довелося буквально вибивати собі позаплановий рейд до Пустки, поки що не називаючи справжньої причини свого завзяття.

Забагато збігів.

Забагато запитань.

І надто мало відповідей.

Він стомлено заплющив очі.

Резерв був порожній.

Майже вщент.

Уся накопичена санергія пішла на лікування незнайомого хлопця. Навіть рунічні накопичувачі, які він зазвичай тримав зарядженими на випадок надзвичайних ситуацій, тепер були безжиттєво холодними.

У такому стані вирушати до Пустки було рівнозначно самогубству.

Потрібно відновитися.

Швидко.

Повністю.

На щастя, існував спосіб поповнення життєвої енергії — давній, як самі світи.

Та Вальтер не поспішав.

Спочатку спокійно повечеряв, ніби хотів нагадати самому собі, що він не машина, а жива людина. Потім довго стояв під гарячими струменями води, змиваючи з тіла втому, кров і запах ліків, що в'ївся в шкіру після нескінченних годин роботи в Цитаделі.

Переодягнувся у свіжий одяг.

Зняв спустошені наручі-накопичувачі й замінив їх повністю зарядженими.

Лише після цього активував портал.

***

Особняк мадам Ширреви ніколи не спав.

Тут завжди горіло тепле світло.

Завжди лунала тиха музика.

Завжди пахло дорогими парфумами, вином і квітами.

І тут завжди чекали на Димитрія Вальтера.

Ледь він переступив поріг знайомої кімнати, як двері сусідньої спальні розчинилися.

— Димитрію!

Дівчина майже підбігла до нього.

Єлизарі нещодавно виповнилося двадцять.

Яскраві сині очі спалахнули непідробною радістю.

Каштанове волосся важкою шовковою хвилею спадало майже до самої талії.

Вона дивилася на нього з таким щирим захопленням, яке неможливо зіграти.

Димитрій ніколи не запитував, що саме вона в ньому бачить.

Бездоганну поставу ловчого?

Шрами досвідченого воїна?

Чи просто сильного чоловіка, поруч із яким можна почуватися в безпеці?

Відповідь його ніколи не цікавила.

Він обрав Єлизару зовсім з іншої причини.

Вона віддалено нагадувала Серафиму.

Не красою.

Не голосом.

Не звичками.

Швидше... невловимою м'якістю.

Поворотом голови.

Поглядом.

Якимось ледь помітним рухом руки.

Ніби сама доля, насміхаючись, створила її блідою тінню жінки, яку він утратив.

Звісно, відмінностей було значно більше.

Єлизара була стрункішою.

Молодшою.

Її постать ще зберігала підліткову легкість.

Навіть родимки були зовсім не там, де пам'ять звично шукала їх на тілі Серафими.

І все ж...

Іноді пам'яті вистачало цих жалюгідних збігів.

Часом у найщасливіші миті він забувався й замість імені Єлизари тихо вимовляв інше.

— Серафимо...

Дівчина ніколи не ображалася.

Лише міцніше притискалася до нього.

Напевно, розуміла набагато більше, ніж показувала.

***

За годину Вальтер лежав на спині, дивлячись у темну стелю.

Резерв знову був повний.

Санергія рівним теплим потоком текла енергетичними каналами, повертаючи звичне відчуття сили.

Єлизара мирно спала поруч, поклавши голову йому на плече.

Димитрій машинально перебира́в пальцями її довге волосся.

І знову бачив зовсім іншу жінку.

Не тут.

Не зараз.

А багато років тому.

Невелика лабораторія була залита сонячним світлом.

Усюди лежали заготовки амулетів, дорогоцінне каміння, срібний дріт, рунічні пластини.

Серафима сиділа за робочим столом, зосереджено креслячи чергову печать.

Вона завжди трохи хмурилася, коли працювала.

Тонке пасмо темного волосся вибилося з зачіски.

Не відриваючись від розрахунків, вона звичним рухом заправила його за вухо.

Потім долоня сама собою лягла на вже помітно округлий живіт.

Вона усміхнулася.

Ледь-ледь.

Ніби розмовляла з дитиною без слів.

Груди болісно стиснуло.

— Не вберіг... — ледь чутно прошепотів Вальтер.

Щоразу спогади закінчувалися однаково.

Однією думкою.

Одним вироком.

Не вберіг.

Ні її.

Ні дитину.

Якби існувала можливість повернути час назад...

Він зробив би це, не вагаючись.

Та час не любив тих, хто намагався ним наказувати.

Так, Димитрій володів саргією простору.

Так, багато хто вважав навіть це неможливим для саргіса проклятої крові.

Та можливості його дару були дуже далекими від всемогутності.

У юності йому взагалі твердили, що подібна магія для його роду недосяжна.

Він не повірив.

Мабуть, саме тому одного разу доля звела його з Огніусом.

На відміну від наставника, демон ніколи не сміявся з неможливого.

Навпаки.

Саме за такі завдання він брався з найбільшим азартом.

Саме тоді й народилася їхня божевільна ідея.

Миттєві портали.

Над ними працювали троє.

Огніус.

Серафима.

Димитрій.

Їхня спільна дипломна робота назавжди змінила Паралеліум.

Колись вони й справді були друзями.

Справжніми.

Доти...

Поки обоє не покохали одну жінку.

Серафима обрала Димитрія.

І цим мимоволі зруйнувала дружбу двох найсильніших саргісів свого покоління.

Спочатку Огніус лише віддалився.

Потім став холоднішим.

Потім між ними пролягла прірва.

Вальтер надто пізно зрозумів, що справа була зовсім не в часі.

Колись наставник сказав йому:

— Не довіряй демонам настільки, щоб віддавати їм власне щастя. Особливо принцам. Вони надто залежні від своїх почуттів.