Глава 5. Візит до Цитаделі

Ассалд. Янтарна зала. Восьма година вечора.

Димитрій Вальтер зупинився посеред Янтарної зали.

Не вклонився.

Не відвів погляду.

Лише машинально змахнув із плеча невидиму порошинку, ніби опинився тут через прикру необхідність, а не за наказом самого спадкоємця Північного Домініону.

На підвищенні височів бурштиновий трон.

Напівлежачи в ньому, чекав Огніус Вершитель.

За останні місяці хвороба змінила його до невпізнання.

Колись кремезний і широкоплечий демон помітно схуд. Вилиці загострилися, шкіра зблідла до воскової блідості, а вогняно-руде волосся, що колись нагадувало живе полум'я, потьмяніло, ніби втратило частину своєї сили.

Довга простора туніка майже повністю приховувала його тіло.

І це було на краще.

Димитрій чудово знав, що ховається під тканиною.

Виразки ангельського прокляття.

Вони повільно розповзалися тілом принца, день за днем пожираючи його живцем.

Невблаганно.

Безжально.

Лише очі залишилися такими, як колись.

Смарагдовими.

Хижими.

Сповненими холодної злості.

Першим заговорив Огніус.

— Довго ще збираєшся випробовувати моє терпіння, Дімо?

Голос звучав рівно.

Підозріло рівно.

— Через твою впертість світ утратив останніх Майстрів рун. Їхня кров на твоїх руках, Вальтере.

Залу огорнула тиша.

Навіть смолоскипи потріскували ніби обережніше.

Димитрій ледь помітно підняв брову.

— Дивовижно.

— Що саме?

— Людей убив ти, а винним знову виявився я.

На вустах принца з'явилася тонка усмішка.

— Отже, совість у тобі все ж залишилася.

— Ні.

Вальтер байдуже знизав плечима.

— Просто пам'ять у мене добра.

Усмішка Огніуса стала ширшою.

— Ти ніколи не вмів гідно програвати.

— А ти — визнавати власні злочини.

Принц тихо хмикнув.

— Хай там як, тепер тобі вже ніхто не допоможе.

Він трохи нахилився вперед.

— То якою буде твоя відповідь?

Сталеві очі зустрілися зі смарагдовими.

— Ти забуваєш одну важливу річ.

Димитрій говорив рівним голосом.

Без роздратування.

Наче пояснював очевидну істину недосвідченому учневі.

— Тебе прокляв ангел.

Перед смертю.

Посмертні прокляття майже неможливо зняти.

А ангельські...

Він повільно похитав головою.

— Це вирок.

Пальці Огніуса сильніше стиснули підлокітники трону.

— Але ж ти архімагістр некромантії.

— Так.

— Найкращий темний цілитель.

— Єдиний.

— Тоді вигадай щось.

— Уже вигадав.

Огніус миттєво подався вперед.

— І що ж?

Димитрій подивився на нього абсолютно серйозно.

— Звикай. Підвищуй больовий поріг.

У залі запала важка тиша.

— Дуже смішно, — крізь зуби промовив демон.

— Я не жартував.

Кілька митей Огніус мовчки пропалював його поглядом.

— Ти навіть не намагаєшся. Я надто добре тебе знаю. Якби справді захотів, знайшов би вихід.

— Саме тому й кажу, що його немає.

Димитрій замовк.

Іноді мовчання ранить сильніше за будь-які слова.

Огніус повільно підвівся з трону.

Кожен рух давався йому важче за попередній.

Хвороба вже не дозволяла рухатися з тією легкістю, якою він колись так пишався.

— Мені набридло чекати.

Він торкнувся долонею медальйона на грудях.

— Якщо це твоя остаточна відповідь...

Пальці стиснули артефакт.

— ...я просто зараз активую печатку на замку Вальтерів.

У залі ніби похолоднішало.

Димитрій кілька довгих митей мовчки дивився на медальйон у руці Огніуса.

Потім тихо промовив:

— Зачекай.

Пальці демона завмерли.

На його обличчі з'явилася задоволена усмішка.

— Ось тепер я впізнаю старого Діму.

Вальтер ледь помітно скривився.

— Не лести собі.

Він важко зітхнув.

— Старий Діма помер п'ятнадцять років тому. Залишилася лише дуже втомлена людина.

Усмішка Огніуса здригнулася, але майже відразу повернулася.

— Гарно сказано. Майже повірив.

Димитрій промовчав.

Кілька секунд він збирався з думками, ніби кожне слово доводилося виривати із себе силою.

— Є один спосіб збільшити мій резерв.

Принц повільно прибрав руку від медальйона.

— Слухаю.

— Обряд Кровозмішання.

Огніус насупився.

— Той самий?

— Так.

— Коли саргіс приймає дитину до роду?

— Саме так.

— Спадкоємець отримує іскру родового дару...

— ...а глава роду з часом може скористатися частиною його сили.

Димитрій кивнув.

— Якщо мій резерв стане достатньо великим...

Він на мить заплющив очі.

— Тоді, можливо...

Після короткої паузи завершив:

— ...я зумію зняти твоє прокляття.

Знову запала тиша.

Огніус уважно вдивлявся в обличчя Вальтера.

Занадто уважно.

— Щось тут не так.

Димитрій не відповів.

— Сьогодні ти підозріло поступливий.

Мовчання.

— Ти щось задумав.

— Авжеж.

Спокійна відповідь застала демона зненацька.

— І що саме?

— Ще не вирішив, чи варто тобі про це знати.

Огніус тихо розсміявся.

— Усе ж намагаєшся мене роздратувати?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Це приємний побічний ефект.

Принц похитав головою.

— Колись ти був значно добрішим.

— Колись у мене була сім'я.

Відповідь прозвучала рівно.

Без злості.

Без докору.

Та після цих слів навіть Огніус перестав усміхатися.

Він відвів погляд.

— Скільки?

— Що саме?

— Не прикидайся. Скільки часу знадобиться?

— Шість років.

— Чому саме шість?

— Спадкоємець має повністю прийняти й розкрити силу мого роду.

— І лише тоді ти зможеш скористатися його резервом?

— Лише тоді.

Огніус замислено пройшовся вздовж трону.

Крок.

Ще один.

Кожен давався важче за попередній.

— Шість років...