Глава 4. Серед тисячі масок

Чудовисько вдарило швидше, ніж він устиг вдихнути.

Велетенська сколопендра вирвалася із сірої землі, ніби сама Пустка вирішила його пожерти. Її райдужний панцир тьмяно переливався під мертвим білим сонцем, а жало завбільшки зі спис уже летіло йому просто в груди.

Данаїл рвучко відскочив.

Права долоня звично лягла на рунну печатку, витатуйовану на передпліччі.

Сріблясті лінії спалахнули.

Печатка відокремилася від шкіри.

Залишалося лише наповнити її санергією...

Нічого.

Порожньо.

Хлопець завмер.

Не може бути...

Він судомно потягнувся до накопичувача.

Той теж виявився порожнім.

— Ні...

Сколопендра вже була поруч.

Земля зникла з-під ніг.

Жало пробило щиколотку.

Тілом миттєво розлився паралізуючий холод.

Данаїл упав у сірий пил.

Чудовисько повільно схилилося над здобиччю.

З пащі війнуло гниллю.

Два ряди зубів зімкнулися...

***

Він різко сів на ліжку.

Повітря не вистачало.

Серце калатало так сильно, ніби й справді намагалося вирватися з грудей.

Кілька секунд Дан лише жадібно хапав ротом повітря.

Потім навпомацки знайшов склянку на тумбочці й хлюпнув крижаною водою собі в обличчя.

Допомогло не одразу.

Кошмар відступав неохоче.

У наметі було тихо.

Лише слабке потріскування захисних рун порушувало тишу.

Данаїл втомлено провів долонею по обличчю.

Знову.

Другий місяць поспіль.

Щоночі.

Сюжети снів змінювалися, але закінчувалися однаково — його смертю.

Платиновий браслет на зап'ясті спалахнув різнокольоровими вогниками.

Із нього вискочила зелена напівпрозора ящірка.

Сьогодні вона навіть не привіталася.

— Ти знову помер.

— Дякую, що нагадав.

— Ні, я серйозно.

Ящір склав лапки на грудях.

— Якщо кошмари стали настільки реалістичними, значить, отрути Пустки дісталися до мозку.

Дан підвівся.

Ірлі нервово заходив по повітрю, ніби ходив по підлозі.

— Другий місяць поспіль одне й те саме. Спочатку кошмари. Потім ти прокидаєшся так, ніби справді побував у шлунку чергової потвори. А після цього весь день кашляєш кров'ю і робиш вигляд, що все чудово!

Дан важко підвівся на ноги.

— Ти перебільшуєш.

— Справді?

Ірлі недовірливо примружився.

— Тоді покажи фільтри.

Хлопець промовчав.

— Дане...

Мовчання затягнулося.

Зітхнувши, він дістав із внутрішньої кишені комбінезона два невеликі циліндри зі світлого металу.

Колись білі, тепер вони стали майже чорними.

Посічені дрібними тріщинами.

Повністю вироблені.

Ірлі приречено заплющив очі.

— Я так і думав...

— Поки що працюють.

— Працюють?!

Ящір аж сплеснув лапами.

— Вони вже не очищають повітря! Вони просто створюють у тебе ілюзію безпеки!

Дан втомлено знову сів на край ліжка.

— Нові коштують надто дорого.

— Отже, треба заробити.

— Нічим.

— Тоді візьми нормальне замовлення.

Хлопець невесело всміхнувся.

— Нормальні замовлення закінчилися два місяці тому.

Запала тиша.

Ірлі дивився на нього так уважно, що Дан мимоволі відвів погляд.

— Ти вже знайшов інший варіант...

Це було не запитання.

Це було твердження.

— Можливо.

— Демони?

Дан мовчав. Цього виявилося достатньо.

— Ні.

Ящір навіть ударив хвостом по повітрю.

— Навіть не думай!

— Чому?

— Бо жити хочеться не лише тобі!

Хлопець здивовано підвів голову.

Ірлі урвався.

Запізно.

Вони обоє зрозуміли, що він щойно сказав.

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова.

Потім Дан тихо всміхнувся.

— Ти ж усього лише артефакт.

— Сам ти артефакт!

Ображено фиркнув ящір.

— Між іншим, один дуже талановитий ідіот колись вмонтував у мене уламок душі марффіза.

— Не нагадуй.

— Сам винен.

Ірлі підлетів майже впритул.

— Думаєш, після твоєї смерті я просто знайду іншого господаря?

Він похитав головою.

— Не знайду. Бо не захочу.

Дан опустив погляд.

Чомусь саме зараз ці слова вдарили болючіше за будь-який докір.

Він мовчки пройшов до крихітної ванної кімнати. Відкрив кран. Хлюпнув собі в обличчя холодною водою. Стало трохи легше.

Ірлі з'явився поруч і всівся просто на край дзеркала.

— Досі вважаєш, що Пустка — найкраще місце для життя?

— Для життя — ні.

Дан узяв зубну щітку.

— А от щоб мене не знайшли — так.

— Іноді мені здається, господарю, що ти переплутав сховок із могилою.

Хлопець завмер.

Лише на мить.

Потім знову заходився чистити зуби.

— Можливо.

— Тоді чому не йдеш?

Відповідь пролунала не відразу.

— Бо це вже мій дім.

Ірлі нічого не сказав.

Він чудово розумів, що ховається за цими словами.

Майже три роки Дан власними руками перетворював клаптик мертвої Пустки на місце, де можна прожити ще один день.

Кожен захисний контур.

Кожну рунну печатку.

Кожен побутовий артефакт.

Усе це він створив сам.

Піти звідси означало залишити частину власної душі.

А цього Дан боявся майже так само сильно, як демонів.

Він повернувся до крихітного закутка, який із великою натяжкою можна було назвати кухнею.

Стіл.

Два стільці.

Рунна піч.

Кілька полиць.

Увесь інший простір займали створені ним артефакти.

Одні очищали повітря.

Інші збирали вологу.

Треті зігрівали намет холодними ночами.

Кожен із них Дан колись придумав сам.