Глава 2. Темний Цілитель

Під рожевим небом сяяли три сонця — помаранчеве, бордове й золоте, посічене багряними смугами. Їхнє світло осявало Паралеліум — світ, де переплелися епохи, цивілізації та долі. Тут середньовічні кам'яні будинки сусідили зі сталевими хмарочосами, а широкими дорогами впереміш рухалися карети, запряжені дивовижними в'ючними тваринами, самохідні колісниці, вкриті сріблястими рунічними печатками, автомобілі химерних форм і мотоцикли. Поміж шпилями висотних будівель проносилися то вершники на схожих на драконів летючих істотах, то стрімкі флаєри, що залишали в небі сріблясті сліди.

Паралеліум жив у безперервному русі. Подібно до величезного залізничного вокзалу, він щодня зустрічав і проводжав тисячі мандрівників. Більшість його мешканців затримувалися тут лише ненадовго, поспішаючи через стаціонарні портали до інших світів. Лише небагато хто називав Паралеліум своїм домом.

Переходи між світами давно перестали бути дивом і стали звичною частиною життя. Разом із ними з'явилися й організації, що стежили за збереженням рівноваги між світами: Митниці, Посольства, Рада архісаргісів, Суд рівноваги світів, Патруль, Департамент розслідування економічних злочинів і Аль-Чакс — в'язниця для тих, хто переступив закони світобудови.

Саме в Аль-Чаксі прийшов до тями Димитрій Вальтер.

Колись герцог, а тепер позбавлений титулу, влади й усіх привілеїв, він лежав на жорсткому ліжку одиночної камери й чекав вироку. Яким він буде, Димитрій не сумнівався ні на мить. Із саргісами Темряви, які бодай раз утратили контроль над своїм даром, Патруль не церемонився — смертна кара.

Після нападу Чорного Божевілля всередині залишилася лише порожнеча. Ні страху, ні жалю, ні надії. Лише важка байдужість. До того ж стіни камери були вкриті церкусом — рідкісним білим металом, що пригнічував санергію. Виснажений дар не міг відновитися, а разом із ним згасали й останні сили.

Закинувши руки за голову, Вальтер мовчки дивився в стелю.

Перед очима знову й знову поставало минуле. Власні помилки тепер здавалися до смішного очевидними. Яким же безтурботним, довірливим і самовпевненим він був. Як легко повірив тому, кого вважав братом.

Ціна цієї довіри виявилася жахливою.

Зруйноване життя.

Мертва родина.

Щастя, обернене на попіл.

— І як тобі каземати, Вальтере? — пролунав знайомий глузливий голос. — Не чекав одного дня опинитися тут... ще й засудженим до страти?

Димитрій повільно сів і подивився на ґрати.

За ними й справді стояв Огніус.

— Забирайся геть, — глухо прогарчав Вальтер.

Колись він змішав із цією істотою кров, назвавши її побратимом. Тепер же дивився на неї лише з огидою.

— Яка зустріч, брате. Чи ти вже зрікаєшся нашого братерства?

— Братерства більше немає. Я випалив його разом із твоєю кров'ю.

Огніус лише всміхнувся.

— І правильно. Я навіть радий. До речі... хочеш дізнатися, що я зробив із твоєю дружиною перед її смертю? Або, може, розповісти, як кричав твій син, коли я...

Договорити він не встиг.

Димитрій опинився біля ґрат раніше, ніж сам зрозумів, що зірвався з місця. Пальці стиснули холодне залізо й безсило ковзнули по прутах. Огніус устиг відступити.

На мить Вальтера захлиснула жага вбивства. Розірвати демона на шматки. Підняти знову. І знову розірвати.

— Хочеш моєї смерті? — тихо запитав Огніус, і в його смарагдових очах майнуло передчуття.

Саме воно й протверезило Димитрія.

Він глибоко вдихнув.

Ні.

Огніус брехав.

Будинок згорів разом із його родиною. Демон ніяк не міг знущатися з них після смерті.

Провокація.

Чергова спроба змусити його знову зірватися в Чорне Божевілля.

Вальтер повільно відпустив ґрати.

— Навіщо? — спокійно запитав він. — Навіщо тобі знадобилося, щоб я знову втратив контроль?

Мовчання Огніуса сказало більше за будь-які слова.

— Отже... суд уже виніс рішення. І це не смертна кара.

Демон ледь помітно стиснув зуби.

Цього виявилося достатньо.

Димитрій уперше за довгий час усміхнувся.

— Іди. У тебе нічого не вийде. Я житиму.

Він відвернувся, знову ліг на ліжко й заплющив очі.

Коли накопичена втома зрештою зморила його, він уже не чув, як Огніус залишив Аль-Чакс.

***

Димитрія розбудив скрегіт ключа в залізному замку.

Після розмови з Огніусом він вже не сумнівався: смертну кару скасовано. Тож, коли двері камери відчинилися, Димитрій без особливого зацікавлення оглянув співробітників Патруля, які увійшли. Цікаво було лише одне — скільки свободи йому залишать і чим доведеться за неї заплатити.

Відповідь він отримав лише за десять хвилин.

На невеликому столі в кабінеті тюремної адміністрації лежав товстий сувій договору.

«Трудовий контракт співробітника Патруля Паралеліуму».

Димитрій мимоволі всміхнувся й узявся читати.

З кожною новою сторінкою усмішка зникала.

Свободи йому не залишили зовсім.

Контракт укладався довічно.

Судді вирішили, що стратити саргіса такої сили — неприпустима розкіш. Значно вигідніше перетворити його на живу зброю. Документ докладно перелічував обмеження щодо використання саргії, обов'язки перед Патрулем і, що було найнеприємніше, — накладення печатки підкорення дару.

Димитрій повільно дочитав договір до останнього рядка.

Потім перечитав ще раз.

Запам'ятав кожен пункт.

Лише після цього поставив підпис.

Коли чорнило висохло, герцог Вальтер остаточно перестав існувати.

Із воріт Аль-Чаксу вийшов ловчий Патруля Паралеліуму.

Раб.

Хоч і зі зброєю в руках.

Він зупинився на верхній сходинці тюремного ґанку й підвів погляд до трьох сонць.

— Я дочекаюся... — ледь чутно промовив він.

Колись Огніус Вершитель повзатиме біля його ніг, захлинаючись власною кров'ю. І Димитрій зробить усе, щоб цей день настав.

Навіть якщо чекати доведеться довгі роки.

Минуло три дні…

Важкі стулки стаціонарного порталу з глухим металевим лязкотом зімкнулися за його спиною.