Глава 1. Гіркота зради

Ніч огорнула долину густим оксамитовим покривалом. На безхмарному чорному небі, всипаному розсипом холодних зірок, висів величезний круглий жовтий місяць. Його тьмяне світло сріблило крони старих дубів, що захищали село від північних вітрів, лягало на тиху річку, яка ліниво звивалася поміж луків, і освітлювало широкі вулиці, вздовж яких ще вранці стояли добротні дерев'яні будинки з різьбленими віконницями, доглянутими палісадниками та міцними коморами. Біля кожного двору височіли стоси дров, хліви й стайні, а фруктові сади та квітучі клумби свідчили про достаток і працьовитість мешканців.

Ще зовсім недавно це село жило спокійним, щасливим життям.

Тепер же над ним панувала смерть.

Пекельне полум'я пожирало останній уцілілий будинок. Язики вогню здіймалися високо в нічне небо, ніби забарвлюючи місяць у криваво-помаранчеві відтінки. З оглушливим тріском валилися почорнілі колоди, плавилися залізні дверні завіси, від спеки лопалося віконне скло. Густий їдкий дим стелився землею й здіймався до небес чорними клубами. Вітер із моторошним виттям гуляв згарищем, підхоплюючи пластівці сірого попелу й розносячи їх далеко за межі села, ніби стираючи останні сліди життя, яке ще зовсім недавно наповнювало ці домівки дитячим сміхом, розмовами сусідів і запахом свіжоспеченого хліба.

Не врятувався ніхто.

Мешканці так і не прокинулися. Незадовго до пожежі невідомий ворог занурив їх у неприродно міцний сон, позбавивши навіть шансу боротися за власне життя. Там, де ще зовсім недавно стояло одне з найбагатших сіл герцогства Вальтерів, тепер лежали лише димлячі головешки, розпечене каміння печей і безкрає море попелу.

На гребені пагорба з'явився самотній вершник.

Вороний кінь повільно ступав уперед, ніби й сам відчував, що запізнився. Його копита глухо вдаряли об землю, порушуючи мертву тишу, що повисла над долиною. Досягнувши вершини, кінь зупинився. Вершник довго мовчки дивився вниз.

Перед ним догорало село.

Там, де ще зовсім недавно вирувало життя, тепер палали лише руїни. Останній уцілілий будинок жадібно пожирало полум'я, а вітер розносив околицями попіл — усе, що залишилося від людських доль.

Димітрій Вальтер повільно обвів поглядом палаюче згарище, і серце болісно стиснулося.

— Запізнився... — ледь чутно прошепотів він.

Усього кілька годин тому він обіймав за талію кохану дружину, тримав на руках довгоочікуваного новонародженого сина, сміявся, жартував, ловив щасливий погляд жінки, яка стала для нього єдиною в усьому Паралеліумі.

І тепер... нічого.

Як могло ціле село зникнути за п'ятнадцять хвилин? Чому замість будинків — головешки, а замість людей — лише попіл?

Димітрій насупився. Усе було надто точно розраховано. Непрацюючі портали затримали його рівно настільки, щоб він запізнився.

Це не випадковість.

Це замах.

Але хто? І за що?

Після весілля герцог майже не залишав своїх володінь. Саргіс проклятої крові шостого покоління, архімагістр некромантії, він залишив нескінченні війни заради життя поруч із родиною.

«Їх більше немає... Їх не повернути».

Усвідомлення вдарило сильніше за будь-яке закляття.

Нічне повітря розірвав відчайдушний крик людини, яка втратила все. Серце не розірвалося — всупереч його бажанню. Лише тонкий дзвін пролунав у вухах, ніби десь усередині розбилося щастя.

І тоді в серце герцога повільно хлинула темрява, заповнюючи його цілком — від маківки до п'ят.

Світ перед очима згас, забарвившись у колір цієї фатальної ночі. Разом зі світлом зникали почуття, надія й сама здатність вірити, що попереду ще може бути бодай щось.

Світ Ерієнталь. Столиця імперії — Пірмса

Алвес Буршес, очільник міської гільдії саргісів Світла, нерухомо стояв на фортечному мурі.

Мовчки вислухавши доповідь розвідника, він підвів погляд до неба.

Над столицею важко нависли свинцеві хмари. За останні три дні вони прийшли з півночі — з боку герцогства Вальтерів, що межувало із землями гоблінів, — і тепер повільно, невблаганно затягували небосхил.

Та Алвеса тривожив не сам буревій.

З кожним днем хмари ставали дедалі темнішими.

Вони насичувалися санергією смерті.

Навіть звідси, за сотні кілометрів від її джерела, світлійший саргіс відчував, як чужа сила повільно отруює небо.

Рано чи пізно хмари проллються дощем.

І якщо захисний купол столиці пропустить хоча б одну краплю...

Алвес повільно стиснув пальці на кам'яному зубці муру.

...у Пірмсі не залишиться нічого живого.

Отруєна вода проникне до криниць, просякне бруківку, вбереться в стіни будинків. Навіть через багато років саме каміння зберігатиме в собі подих смерті, вбиваючи кожного, хто наважиться увійти до загиблого міста.

Він перевів погляд униз.

Біля міської брами коїлося те, що завжди відбувається перед великою бідою.

Довгою вервечкою тягнулися позолочені карети.

Самохідні колісниці гули силою прадавніх рун.

Заможні купці сварилися з міською вартою.

Аристократи вимагали негайно відчинити браму.

Хтось плакав.

Хтось кричав.

Хтось намагався купити собі право виїхати першим.

Алвес зневажливо всміхнувся.

— Кумедно... — тихо промовив він. — Поки місто було багатим, усі називали себе його захисниками.

Він відвернувся.

Нехай тікають.

Мури захищають не ті, хто володіє золотом.

Мури захищають ті, хто залишається.

Фортечними укріпленнями безперервно снували саргіси Світла.

Командири перевіряли бойові розрахунки.

Майстри посилювали захисні руни.

На вежі піднімали нові накопичувачі санергії.

Лучники займали позиції.

До підземних складів спускали останні обози з провіантом.

Кожен розумів: попереду довга облога.

Та ніхто ще не уявляв, із чим саме їм доведеться зіткнутися.

Північ уже рухалася на них.

Стотисячне військо.

Не людей.

Нежиті.

Армія зростала з кожним кілометром шляху.