Глава 8 Прогулянка

Я розплющила очі й побачила порожню кімнату. Повернувшись до вікна, я переконалася, що перебуваю у своїй спальні. Сутінки насувалися дуже швидко. До того ж небо, затягнуте хмарами, віщувало сильну грозу. Я люблю грози з дитинства. Коли я була маленькою, ми всією родиною збиралися біля каміна й слухали моторошні історії батька під супровід грому та блискавок. Але зараз ця погода мене зовсім не тішила.

Що зі мною сталося? Коли я повернула голову в бік вікна, мене охопив нестерпний біль у скронях. Я спробувала підвестися на ліктях, але нічого не вийшло — лише відчула жахливу нудоту й знову впала на подушку. Схоже, у мене струс мозку. Я спробувала пригадати все, що було напередодні. Я зустріла в лісі містера Девіса — не найприємнішу людину, — а потім мчала кудись подалі від цього місця в страшній істериці. Але що було далі? Кіті різко зупинилася, і я впала на землю. Ось звідки цей стан, у мене точно струс мозку. Усе тіло нило від болю. Головне, щоб кістки були цілі. Я поворухнула всіма пальцями ніг — схоже, усе гаразд. Лише праве плече дуже боліло, здається, вивих, але це не найстрашніше.

Я ковзнула поглядом по кімнаті й побачила миску з водою, у якій лежав рушник. Невже Сюзі все ж вирішила подбати про мене? Але де ж вона тоді? Ні, Емілі, досить запитань! По-моєму, вже вистачить. Я втупилася очима в стелю, намагаючись не думати про все, що дізналася сьогодні. Я згадувала веселі вечори з Еріком, із батьками, прості часи, коли мені не потрібно було думати про проблеми й різні таємниці. Ну от, знову я за своє.

— Емілі! Як же ти мене налякала. — Сюзі влетіла до кімнати, мов вітер, і плюхнулася на моє ліжко. — Я вже думала, ти ніколи не отямишся! Ти проспала майже тридцять годин. Ти всіх нас дуже налякала! — Тридцять годин? Хіба таке можливо? То ось чому все тіло ниє від болю — я лежу тут більше доби. Обличчя Сюзі випромінювало страх і щиру турботу.

— Як я тут опинилася? Останнє, що я пам’ятаю, — це те, що була в лісі. Але як я опинилася у своєму ліжку? — Я чула свій голос так, ніби його приглушувала товща води. Навіть говорити було боляче.

— Містер Девіс привіз тебе. Він чомусь вважає, що ти моя кузина. Не знаєш чому? — Сюзі мило всміхнулася одним кутиком губ.

— Я йому так сказала… ну, коли він запитав, що я тут роблю. Це ж нічого? Просто це перше, що спало мені на думку.

— Нічого, Емілі, я підтвердила твої слова. Головне, що ти жива, а решта не має значення. — В очах подруги світилися полегшення й, здається, почуття провини.

— Сюзі, можеш подати мені мою сумку? Вона там, під столом. — Слабким рухом руки я вказала Сюзі на сумку. Здавалося, що від найменшого руху мої кістки розсиплються, перетворяться на порох, як у столітньої бабусі.

— Звісно, люба! — Вона швидко схопилася з ліжка й метнулася до столу. — Ось, тримай. Але навіщо вона тобі?

— Тут ліки, які мені допоможуть. — Долаючи біль, я дістала з аптечки знеболювальне. — Можеш принести мені води?

— Повернуся за хвилину.

Сюзі вибігла з кімнати й дуже гучно збігла вниз сходами. Голова боліла з неймовірною силою. Я ще кілька днів точно проведу в ліжку.

Перед очима спливли спогади останніх хвилин у лісі. Мені було боляче й страшно думати про це, але вони переслідували мене. Я пам’ятаю жорстокі, холодні очі містера Девіса до того моменту, як я рвонула вглиб лісу. Але також у моїй свідомості короткими уривками миготіли секунди, коли він схилився наді мною, і в його очах блищало щире каяття. Що це за місце таке? Що за люди тут живуть? Як можна бути такими, як Сюзі чи Ітан Девіс? Вони ж щохвилини змінюються. Напевно, саме це й називають дволикістю…

— Ось, тримай. — Сюзі й справді повернулася за хвилину. — Що я ще можу для тебе зробити?

— Поговори зі мною, поки я не засну, будь ласка. — Я не впевнена, що хочу, аби саме вона складала мені компанію, але вибору в мене немає. Мені потрібна компанія, я не хочу залишатися на самоті. Не зараз…

— Звісно, усе, що захочеш.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша. Я чекала, що Сюзі почне розмову, стане виправдовуватися чи перепрошувати, але нічого такого не сталося.

— Сюзі, а що містер Девіс робив у лісі? — Зрештою не витримала я.

— О, це сталося зовсім випадково. — Здавалося, Сюзі чекала цього запитання й заздалегідь підготувала відповідь. У її голосі звучали нотки провини. — Він зайшов до стайні провідати коней і не знайшов свою улюбленицю Кіті. Він подумав, що вона втекла, або, ще гірше, що її вкрали. — Як я й припускала. Але тепер я не впевнена, що це справді так.

— Невже ти не могла сказати йому правду?

— Я намагалася, але він і слухати не став! Містер Девіс стає некерованим, коли мова заходить про його Кіті.

— Гаразд. — Мене мучили ще тисячі запитань. Не знаю, чи варто їх ставити. Відчуваю, що правди я все одно не почую… — Але ж ти казала, що він бездушна, жахлива людина. Чому ж тоді він не покинув мене там? Чому привіз сюди? І вибач, Сюзі, але я не могла не помітити, що ти його любиш, любиш як рідного сина. Як мені це розуміти? Ти що, брехала мені весь цей час? — Слова полилися з мене потоком. Я намагалася зупинитися, але нічого не виходило.

— Ні, Емілі, просто недоговорювала. Хоча в деяких моментах мені довелося тобі збрехати. Але тільки на твоє особисте прохання. Пробач мене. Я не думала, що все зайде так далеко. — У її голосі чулося каяття, а в очах блищали сльози. Я відчула докір сумління за те, що накричала на неї, але це тривало недовго.

— У такому разі не варто було вдавати мою подругу. — Ледь чутно промовила я. — Але навіщо, поясни мені, навіщо я просила тебе брехати мені? — Мій голос надломився.

— Цього я поки сказати не можу. — М’яко, але чітко відкарбувала Сюзі.

— Ну тоді відповідай, чому твоя кімната на другому поверсі, а не тут, на поверсі прислуги? Чому ти живеш там, ти ж проста гувернантка. — Не вгамовувалася я. З моїх очей от-от мали бризнути зрадливі сльози, але я не могла зупинитися. Я хотіла знати всю правду. Мені набридло, що мені брешуть на кожному кроці. Я хочу ясності!