Глава 7 Несподівана зустріч

— Емілі, вставай! Вставай швидше! — Сюзі влетіла до кімнати, при цьому дуже голосно грюкнувши дверима. — Я можу розповісти цей секрет лише тобі, адже його мені повідав сам містер Девіс! Ну ж бо, прокинься. — Вона досить сильно схопила мене за плечі й почала трусити, мов ганчір’яну ляльку.

— Та встаю я, встаю! — Я підвелася на ліктях і сіла, спершися на спинку ліжка. Я туго міркувала, що взагалі відбувається, бо прокинулася лише наполовину. За вікном було дуже темно. — Котра година, Сюзі?

— О, ще рано. Лише восьма вечора. Але справа не в цьому. Я щойно таке дізналася! — Вона була надто збуджена. Мені здалося, що від радості вона готова пуститися в танок або, ще гірше, стрибати до стелі й плескати в долоні. — Я можу розповісти це тільки тобі. Ти ж не будеш пліткувати? О, Емілі, це така новина. — Що ж такого могло статися, що Сюзі поводилася, мов божевільна? Від її перезбудженого вигляду я миттю остаточно прокинулася.

— Не буду я пліткувати, та й ні з ким мені тут заводити розмови, окрім тебе. Що сталося? Кажи вже швидше. — Вона була так схвильована, що мені самій стало цікаво, що ж такого грандіозного могло трапитися.

— О, Емілі, тільки ти маєш пообіцяти тримати в таємниці те, що я тобі розповім.

— Обіцяю. Нікому! Розповідай уже.

— Ти ж знаєш, що містер Девіс сьогодні повернувся додому? — Я ствердно кивнула. — Так от, він повернувся з Лондона. Їздив у якихось справах, мене він у подробиці не посвячував. Але сьогодні він відкрив мені свою таємницю. Розповів справжню мету своєї подорожі. Ти готова це почути, Емілі?

— Господи! Та кажи вже швидше. Не тягни! — Мене розпирала цікавість. Якимось чином я перейняла настрій Сюзі. Я була схвильована не менше за неї.

— Він одружується. Уявляєш? Він їздив навідати свою наречену. Хіба це не чудово? У домі нарешті з’явиться господиня. — На відміну від Сюзі, мій гарний настрій миттєво зник. Чому я засмутилася? З чим це пов’язано? Можливо, мені просто стало шкода цю нещасну дівчину, яка мала стати дружиною такої людини? Я відчула стискаючий біль десь у глибині серця. — Скажи хоч щось, Емілі.

— Не думала, що містер Девіс колись одружиться. Хто ця нещасна? — Мій голос був цілком байдужим. Сама не розумію, чому сказала саме це, адже ще кілька годин тому була абсолютно впевнена, що Ітан — прекрасна людина.

— Не кажи так, вони дуже давно знають одне одного. Це його кузина по батьківській лінії. У дитинстві вони були нерозлучні.

— Але ж ти казала, що він жорстокий, бездушний і жахливий. Невже тобі не шкода цю бідну дівчину? — Я шукала в її очах хоча б натяк на співчуття, але не знайшла.

— Він не такий уже й жахливий, як ти думаєш. — Мої підозри справдилися. Але від цього мені стало ще важче, сама не знаю чому.

— Ти хотіла сказати — як ми думаємо? Адже це ти сама розповідала мені про його злодіяння. Невже щось змінилося? Думаю, він не став кращим із того часу. — Мене ніби підкидало від емоцій, які я відчувала. Чому я була така зла? Я злилася не на Сюзі — я злилася на Ітана, на його наречену. Але чому? Яке мені діло до містера Девіса та його пасії?

— Ти просто неправильно зрозуміла. Її він ніколи не скривдить. Він її любить.

— Ясно… — Я відчула повне розчарування й безнадію, але не могла знайти пояснення, з чим це пов’язано. Гадаю, мої думки надто часто були звернені до цієї людини. — А як він її любить? Як наречену чи як сестру? — Навіщо я це запитала? Мені немає жодного діла до його особистого життя. Чи все ж є? Ні, точно ні. Звідки? Я ж його зовсім не знаю, ніколи з ним не зустрічалася.

— Я в нього не запитувала. Перепрошую. — Вона встала з мого ліжка й рушила до виходу.

— Стій, Сюзі, я не хотіла тебе образити. Вибач, якщо сказала щось не те. — Біля дверей вона обернулася.

— Нічого, сьогодні ніщо не зіпсує мого чудового настрою. Добраніч, Емілі. — Вона вийшла з кімнати, наспівуючи якусь дивну пісеньку, але по очах подруги я зрозуміла, що засмутила її. Що я зробила не так? Зараз це було неважливо. Мене мучили зовсім інші обставини.

Нічого собі новина. Це ж ненормально — увірватися до кімнати, розбудити й приголомшити таким повідомленням. Мене цікавило лише одне: чому я так засмучена? Хіба мені не має бути байдуже? Яка мені різниця до містера Девіса та його сердечних справ? Це не повинно мене хвилювати. Але чому ж тоді мені так погано? Я справді надто багато думаю про абсолютно незнайому людину.

Половину ночі я пролежала з цими думками. Я просто не могла їх позбутися, не могла викинути їх із голови. За кожним питанням виникало нове — знову і знову. Я намагалася відповідати собі якомога правдоподібніше, але їх ставало лише більше. Перед тим як я нарешті заснула, я думала про те, чому Сюзі була така щаслива. Це ненормально — радіти за людину, винну у смерті твоєї сестри. Мені страшно навіть уявити, що було б, якби на місці сестри Сюзі був Ерік, а на її місці — я. Але я не Сюзі, можливо, вона просто інша — відхідлива й не така запальна, як я сама. А може, справа зовсім в іншому, наприклад у тому, що все це — вигадки. Я й раніше не вірила, що містер Девіс — монстр. Що змінилося зараз? Усе… він одружується.

Вранці Сюзі, як завжди, мене розбудила, але вже не панькалася зі мною, як у попередні дні. Вона за звичкою розсунула штори на вікні, але саме вікно відчиняти не стала.

— Сьогодні холодно. Одягайся тепліше. — З цими словами вона залишила мою кімнату.

Я швидко встала й підійшла до дзеркала. Сьогодні я виглядала набагато краще, ніж учора, попри безсонну ніч. Я пробіглася поглядом по кімнаті й помітила нові елементи гардероба. Це був темно-зелений капелюшок і шкіряні рукавички, на вигляд дуже дорогі. Де Сюзі бере такі красиві й зовсім недешеві речі? Це, звісно, цікаве питання, але не головне. Я швидко одяглася (сьогодні сама), перев’язала волосся стрічкою й пішла вмиватися. Повернувшись, я, як завжди, трохи підфарбувалася, а потім акуратно зав’язала капелюшок на голові, вдягла пальто й рукавички. Швидко збігши вниз сходами, я перелякано завмерла на кухні.