Глава 6 Ліс

Цієї ночі мені не вдалося заснути. Питання безупинно крутилися в моїй голові. Увесь вечір я хотіла все розповісти Сюзі, дізнатися всю правду від неї. Але так і не наважилася. А що б я їй сказала? Що ослухалася її, що збрехала їй, що скористалася її слабкістю — турботою про людей, слабкістю до мене? Я не могла так вчинити. Вона справді мені довіряє, вірить кожному слову, і я не можу її розчарувати. Тому, коли Сюзі завела розмову про моє життя у моєму часі, я намагалася відповідати щиро й говорила лише правду. Для одного дня, як на мене, брехні було достатньо. Ми просто розмовляли за вечерею. Я розповіла їй про свого брата, про батьків, про колишню школу. Звичайна розмова двох добре знайомих приятельок.

Близько п’ятої ранку мені вдалося трохи подрімати, але питання не залишали мене навіть уві сні. Я знову й знову бачила ті дві кімнати, ті листи, книги й згорілу свічку.

Знаєте, коли людині відома якась таємниця, але лише наполовину, її мозок починає сам додумувати завершення. Головне — вчасно зупинитися. Якщо зайти надто далеко, можна мимоволі повірити в те, чого насправді немає, у власну вигадку. Ось тоді ти й губишся: де реальність, а де лише плід твоєї уяви. Ти забуваєш, де була межа, де закінчилася дійсність і почався простір, який заповнила твоя фантазія.

Отак і я. Перебуваючи в напівдрімоті, моя підсвідомість мимоволі почала додумувати продовження таємниці, яка не давала мені спокою вже кілька днів.

Так минув тиждень, а потім і другий. Дім так і залишався порожнім — тільки я й Сюзі, а раз на тиждень приїздив торговець зі свіжими запасами продуктів. Але й із ним мені не вдавалося поговорити, бо він був німим від народження. А от Сюзі чудово з ним спілкувалася й розуміла його — тільки як це можливо, для мене досі залишається загадкою.

Щовечора, забираючись під ковдру, я намагалася осилити книгу, поки свічка не догорить до кінця, але постійно відволікалася на думки про загадкового господаря дому й засинала з цими думками, обійнявши книгу. Я точно знаю, що все не так просто, як могло б здатися на перший і навіть на другий погляд (а може, і на третій). Усе набагато заплутаніше. І я хотіла б відпустити ці думки, але вони не дають мені спокою.

Одного вечора Сюзі налила мені домашнього лікеру власного приготування й трохи випила зі мною. Як виявилося, п’яніє вона швидко. Її щоки стали рум’яними, а язик почав заплітатися, і того вечора вона заговорила про свого господаря з такою ніжністю й турботою, що це здалося мені не просто дивним, а абсолютно нереалістичним. Або, швидше за все, нереалістичним було все, що вона говорила про нього до цього. Спала я тієї ночі вкрай погано.

Тому о шостій ранку я вдяглася тепліше й спустилася вниз. Я відчувала непереборну втому, але не наважилася продовжити сон, аби не втратити ту межу, яку всіма силами намагався перетнути мій мозок.

Міс Грін уже прокинулася й щось готувала на кухні. Я навіть не уявляла, що вона встає так рано. Цікаво, це завжди так чи сьогодні якийсь особливий привід?

— Доброго ранку, Сюзі. — Я повільно пройшла повз неї, зробивши вигляд, що не помітила здивованого погляду, кинутого мені вслід, і вийшла надвір.

Ранкове повітря було дуже холодним — настільки, що я підняла комір пальта й почала розтирати руки, намагаючись зігріти їх. Було ще надто рано й занадто холодно, щоб приймати водні процедури, тим паче я ще не зовсім відійшла від короткого сну. Тож я просто сіла на лавку біля будинку й дивилася вдалечінь порожнім, нічого не виражаючим поглядом. Не минуло й хвилини, як Сюзі підбігла до мене з теплим покривалом і накинула його мені на плечі.

— Емілі, люба, з тобою все гаразд? Чому ти встала так рано? Ти не захворіла? Я зараз же приготую тобі чаю. — Вона так швидко тараторила, що я не одразу зрозуміла, чого вона від мене хоче.

— Ні, Сюзі, все гаразд. Просто не хочу спати. А чаю випила б із задоволенням. — Неохоче повернувши голову в її бік, я мимохідь усміхнулася.

Я не встигла договорити, як Сюзі побігла заварювати чай. Сьогодні вона поводиться дивно. Ні, міс Грін завжди була метушливою й трохи нервовою жінкою, наскільки я встигла помітити, але сьогодні — якось аж надто. Невже тут відбувається щось іще, про що я не знаю?

— Ось, Емілі, випий. — Сюзі подала мені чашку чаю. Якось швидко вона повернулася. Чи це я так замислилася, що не помітила, як минув час? — Ти погано виглядаєш. Ти точно здорова? — «Не впевнена», — подумала я. Невже це так помітно?

— Так, Сюзі, все гаразд. Я цілком здорова й почуваюся добре. Не хвилюйся за мене. — Я хотіла відволікти її від думок про мене. Їй у жодному разі не можна знати, що твориться в мене на душі. Я й сама поки що не дуже розібралася в цих почуттях. — А ти завжди встаєш так рано?

— Звісно, люба. А як інакше я все встигатиму? Зараз усе господарство на мені, прислуги ж у домі немає.

— А коли вони повернуться? Їх уже давно немає.

— Мають бути сьогодні, але точно сказати не можу. — Вона відвела погляд. Я бачила це раніше. Вона явно чогось недоговорювала.

— А коли повернеться містер Девіс?

— Одному Богу відомо. — Відмахнулася Сюзі й миттєво відвернулася від мене. — Я можу лише припускати, але напевно знає тільки сам містер Девіс. Він нікого в цьому домі не ставить до відома. Давайте-но я наповню вашу чашку ще однією порцією чаю. — Вона вихопила чашку з моїх рук, хоча та була заповнена щонайменше наполовину (я не встигла зробити й двох ковтків), і помчала на кухню.

Дуже дивно. Я впевнена, що Сюзі точно знає, коли чекати господаря дому. Я бачила це в її очах. Усі її хитрощі дурні й безглузді, але… чи не означає це, що містер Девіс повернеться сьогодні? Чому тоді вона нічого не каже? Навіщо їй це приховувати? Логічніше було б сказати правду й уберегти мене від зустрічі з ним. Можливо, це все маячня, чергові ігри моєї уяви, але сьогодні явно щось відбувається (або відбудеться), про що я не знаю… Або не повинна дізнатися. Які ж усе-таки вказівки я дала Сюзі під час нашої першої зустрічі? Невже я не зможу цього з’ясувати… ніколи?