Глава 3 Я давно на тебе чекала

Сама не усвідомлюючи, що роблю, я перемістилася. Найімовірніше, я завдала братові болю. Але краще так, ніж якби я залишилася і зіпсувала йому все життя. Я часто помічала за собою, що сприймаю Еріка як щось невіддільне від себе, ніби він належить лише мені й більше нікому. Але далі так тривати не може. У нього своє життя, у мене — своє.

Чорт забирай! Як же важко усвідомлювати, що я більше не єдина рідна людина для свого брата. Що з’явилася та, інша жінка, яку він зможе любити сильніше, ніж мене. Він житиме й зовсім не турбуватиметься про те, де я і що зі мною. У нього буде нове життя, сім’я, новий світ, у якому для мене немає місця. Я стану точно такою, як наша тітка: наче й родичка, але далека й потрібна лише як запасний варіант. Можливо, я не права. Ерік любить мене, але й мама любила тітку Лізу. І все ж це не додало їй честі. У заповіті батьків вона значилася лише тому, що була єдиною близькою родичкою в цій країні. Я не хочу, щоб зі мною сталося так само.

Але якщо подивитися з іншого боку — це навіть на краще. Не знаю, що б я робила, якби поруч не було Еріка, коли не стало мами й тата. Йому потрібен хтось, хто подбає про нього, підтримає у важку хвилину і просто буде поруч, якщо зі мною, боронь Боже, щось станеться. Адже я не можу бути впевненою на сто відсотків, що повернуся з чергової подорожі живою й неушкодженою. Я можу взагалі не повернутися. Саме для такого випадку поруч із ним має хтось бути. Він не чекатиме мене вічно. І не повинен. І, якщо чесно, Ерік заслуговує на краще життя. Він заслуговує на любов. Моєму братові потрібна людина, яка зможе дати йому цю любов, оточить теплом і турботою. Я не можу цього зробити, але сподіваюся, що вона зможе.

І якщо вже зовсім відверто, Ерік — не я. Це не він відмовився від нормального життя, не він відштовхував будь-яку близькість із людьми й не він поклявся ні до кого не прив’язуватися. Це я. Я нікого не підпускаю до себе, окрім нього, і в цьому вся проблема. Ось чому мені так складно його зрозуміти, прийняти його вибір. Просто я не така… я інша. Мені ніхто не потрібен, окрім брата. А може, настав час щось змінити? Може, пора змінити своє ставлення до світу, змінити своє життя? Ну так! На словах усе просто. Думаю, я навряд чи колись зможу відкритися людям, зблизитися з кимось і, тим паче, покохати когось. У моєму серці завжди було місце лише для однієї людини, і, на жаль, воно вже зайняте. Попри це, я повинна навчитися жити сама, без улюбленого брата, не думати про нього й не хвилюватися. Тим паче, це я молодша сестра, він має турбуватися про мене, а не навпаки. А зараз я хочу побути наодинці. Саме тому я залишила його на зеленій галявині під теплим осіннім сонцем, а сама перемістилася невідомо куди.

Я не могла зрозуміти, де я. Хвилину тому я сиділа навпроти брата, дивилася в його насичено-блакитні й сумні очі… А потім, в одну мить, я вже стояла в якомусь темному приміщенні. Тут було настільки темно, що мене охопив несвідомий страх. По тілу дрібними мурашками пробіг тремтіння. Невже я в склепі? Або ще гірше — у труні. Ні, це неможливо, я ж стою. Отже, труна відпадає. Я зробила крок уперед, ще один — досить просторо. Слава Богу, це не склеп. Я натрапила на щось схоже на стіл. Так, це стіл. Я його не бачу, але можу намацати деякі предмети на ньому. Схоже на ніж і кілька тарілок. Хто взагалі залишає ножі ось так, на обідньому столі, ще й у цілковитій темряві? Мало що кому спаде на думку ним скористатися… Не може бути, знову параноя. Щоб не випробовувати долю, я забрала ніж собі й стиснула в руці… так, про всяк випадок.

То де ж я насправді, а головне — коли? Спокійно, Емілі, усе нормально, тобі просто треба знайти двері. З тобою траплялися переміщення й гірші за це, тільки згадай. І нічого, справлялася, щоправда, одягнена була простіше. Дай Боже, щоб час джинсів уже настав, ненавиджу пояснювати свою присутність там, де мене бути не повинно, і тим паче — чому я виглядаю як прибулець.

Що це взагалі за місце? Жодного вікна. Хоч би маленький проблиск світла, хоч щось, якийсь орієнтир. Ось вона, здається… так, це двері. Я повертаю ручку… нічого, замкнено. Скільки б я не смикала й не штовхала ці двері — марно. Невже я тут застрягла? Візьми себе в руки, ти будь-якої миті можеш переміститися назад, надовго ти тут не затримаєшся. Чорт!.. Я наткнулася на той самий стіл і перекинула щось схоже на банку, звук був точнісінько як від розбитого скла. Схоже, це житловий будинок. Сподіваюся, я нікого не потурбувала. Принаймні, якщо мене почули, то, можливо, випустять звідси.

Чудово, я хоча б розумію, що перебуваю в чиємусь домі. Але головна загадка залишилася — я все ще не знаю, в якому часі. Це минуле чи майбутнє? І взагалі, наскільки небезпечне моє перебування тут? Мені б трохи світла…

Я почула далекий шум. Що це?

Може, моя уява знову грає зі мною злий жарт, але, здається, хтось іде. Так і є. Клята банка мене видала. І що тепер робити? Знати б, що на мене чекає, я б підготувалася, вигадала чергову брехню. Нічого, повторюся — навіщо оригінальничати, скажу щось із попередніх випадків. Сподіваюся, спрацює…

Звук кроків, що наближалися, наводив на мене жах — усе як уперше. Не знаю, чому я так боюся, за стільки років могла б і звикнути. Але щоразу — ніби вперше. Чим гучніший звук, тим сильніше я хочу зникнути, втекти, загубитися. Кожен новий крок змушує моє серце вистрибувати з грудей. Ноги підкошуються, і я знову й знову втрачаю дар мови… Тримай себе в руках, нічого страшного не відбувається, тебе зараз просто випустять звідси! Усе добре! Дихай!

Я зробила кілька глибоких вдихів, і мені стало легше, здається, голос повернувся. Я подумала, що, може, варто сховатися, але де? Лізти під стіл — безглуздо, помітять одразу. А що, стояти посеред кімнати, як укопана? Це теж навряд чи можна назвати розумним.

Я обережно, навпомацки, знову дісталася до дверей. Сховатися за ними — це найгеніальніша думка, яка спала мені на думку. А раптом відчинять і навіть не помітять мене. А можливо, що було б просто ідеально, ще й не зачинять за собою. Про інші пропозиції мого мозку щодо схованки я краще промовчу. Я завжди вирізнялася неймовірною фантазією, до того ж абсолютно нереалістичною.