Глава 2 Новина

Сьогоднішній день обіцяв бути доволі ясним. Я піднялася до своєї кімнати переодягнутися. У моєму гардеробі більше суконь, ніж у будь-якої іншої дівчини мого віку, і майже всі вони довгі. Носити сукні я почала ще з дитинства, і не тому, що дуже їх люблю — просто я ніколи не знаю, куди мене занесе. Це була мамина ідея, вона обожнювала, коли я носила сукні та спідниці. Вона все передбачила. Погодьтеся, дивно було б побачити даму в джинсах і реглані, наприклад, у середньовіччі. Тож мама з дитинства забезпечувала мене достатком сарафанів, довгих спідниць і суконь. У будь-якому часі сукні актуальні — як у минулому, так і в майбутньому. А от штанів у мене небагато.

Але сьогодні в мене немає настрою вдягати милий сарафанчик чи сукенку, тим паче це пікнік, природа. Я дістала єдині джинси, призначені саме для таких вилазок, трохи пом’яту футболку й чорні шкіряні чоботи. Можливо, я безтурботна, але в мені все ще живе надія, що сьогодні я повернуся додому з братом, а не сама за кілька годин. Усе ж таки для одного дня дві подорожі — це занадто. Та й якщо подумати, я не так уже й часто переміщуюся, принаймні останнім часом.

Попри всю мою віру, моя чарівна сумка завжди зі мною. У будь-якому разі. Тут у мене повна аптечка, трохи косметики, ніж, ліхтарик на сонячних батареях, темно-синє пальто, кілька шоколадних батончиків і купа всілякого мотлоху, абсолютно непотрібного ні в минулому, ні в майбутньому. Також при мені завжди мобільний телефон. Сім-карту мені подарувала мама. Їй більше років, ніж сусідському хлопчиську, зате вона ловить мережу в будь-якому часі, де існують мобільні телефони.

Ми виїхали з дому близько десятої ранку, а сонце вже достатньо прогріло повітря, отже, земля теж трохи нагрілася. Я обожнюю їздити з Еріком на машині (останнім часом це трапляється досить рідко), він вмикає мої улюблені пісні, і ми, мов діти, волаємо їх до втрати голосу. Так, саме волаємо — співом це назвати дуже складно, співаків у нашій родині не було. Як же це прекрасно — їхати в машині з відчиненими вікнами, вітер б’є просто в обличчя, грає твоя улюблена пісня, а поруч — найрідніша й найближча людина. Про більше я й мріяти не можу. Шкода лише, що дорога займає всього пів години — вони пролітають надто швидко.

— Ем, тільки поглянь, хто в нас тут! — Ми припаркувалися на одній з алей, що прилягали до північного кладовища. Не встигли ми вийти з машини, як мене охопила неймовірна лють. Ерік теж був не в захваті. Я повинна взяти себе в руки, сьогодні ніхто не завадить мені провести день із братом! — Вони ж нам не завада? — Він підморгнув мені, намагаючись удавати безтурботність, але я знала, що він ненавидить їх так само сильно, як і я. — Шкода тільки, що треба привітатися, вони нас помітили.

— А нам обов’язково це робити? Вони ж знають наше ставлення до них! Навіщо вдавати, що ми раді їх бачити, чи що сумували? Ми всі знаємо, що це не так! — На одному подиху випалила я. У моєму голосі звучали дивні нотки. Неприязнь — ось що це було.

— Емілі, я тебе прошу. Вони ж наша сім’я, мама їх любила. — Ох, ну навіщо він так? Мама любила всіх навколо.

— Ну от, вони йдуть сюди. Я не збираюся з ними розмовляти. — Я схрестила руки на грудях і всім виглядом показала, що не зроблю й кроку з машини.

— Не будь букою. Я теж їх не люблю. Але мама…

— А вони її? Нас-то точно ні! — Я не дала йому закінчити речення, бо знала, що він зараз скаже: «Мама любила їх, інакше не довірила б їм турботу про своїх дітей. Вона б не хотіла, щоб ми поводилися так». І чого він так на мене дивиться? Я не зобов’язана їх поважати після того, як вони вчинили. — Вони відмовилися від нас, Ерік. Вони повісили на тебе відповідальність за одинадцятирічну дівчинку, а ти ж теж був ще дитиною, тобі було лише вісімнадцять. Про яку любов ти говориш? Їм було начхати на заповіт батьків, начхати на нас. Тож не смій їх захищати. — Я вискочила з машини, пройшла повз мамину сестру та її чоловіка так, ніби їх не існує. Я встигла почути лише награне: «Добрий день, люба», — перед тим як Ерік схопив мене за руку.

Лють повністю оволоділа мною. І це була не проста злість. Тут змішалися образа, ненависть, презирство. Яка ще «люба»? Де ти була, коли мені потрібна була твоя підтримка? Де ти була, коли мені довелося вислуховувати від Еріка розмову про секс? Ні, це, звісно, краще, ніж від батька, але все ж. По моїх щоках ковзнуло щось мокре. Сльози. Але це були інші сльози — не відчаю чи болю. Ні. Це злість виходила з мене таким способом.

— Шшш… Заспокойся, моя хороша. Усе буде добре. — Ерік обійняв мене так міцно, що я подумала, задихнуся. — Тільки не йди, не зникай знову. Залишся зі мною. — Ми так і стояли хвилин п’ять, він просто боявся мене відпустити, сьогодні я була потрібна йому більше, ніж зазвичай.

— Вони пішли? Не можу їх бачити. — У мене майже не було сил говорити. Я боялася різко поворухнутися чи сказати зайве слово, боялася зникнути й залишити Еріка самого. Ще більше я боялася за себе — що знову залишуся сама. Найстрашніше — зникнути в нападі люті. Я трощитиму все на своєму шляху, не лише через те, що сталося тут, а й через те, що я перемістилася. Чесно кажучи, до добра це не доведе.

— Так. Схоже, здогадалися, що тут вони небажані гості. — Він нарешті послабив обійми.

— Які гості? Ми на кладовищі! — Я вибухнула диким сміхом. Щосили прикривала рот долонею й намагалася дихати рівно. Це істерика. Ерік взяв моє обличчя в свої долоні й дивився в очі так, ніби шукав у них якийсь натяк чи відповідь.

— Ти в порядку? Я можу тебе відпустити? — Я лише кивнула на знак згоди, усе ще схлипуючи від сміху. Він узяв мене за руку й повів до могили батьків. — Добре.

— Дякую. — Я не змогла придумати нічого розумнішого й сказала лише це. Він тепло усміхнувся й невпевнено зупинився біля сірого надгробка з написом: «Катрін і Річард ван Сантес».

Знаєте, бувають моменти в житті, які неможливо забути. Як би ти не хотів — не виходить.

Я й досі пам’ятаю, як батько повертався з роботи втомлений, але завжди веселий. Від нього пахло тютюном і бензином — дивне поєднання, але цілком зрозуміле. Йому належала мережа заправок. Його присутність на роботі не була обов’язковою, але йому подобалося проводити там час. Можливо, йому просто потрібен був відпочинок від сім’ї — не можна ж постійно бути поруч. Ні, він любив нас, дуже. Просто свою роботу він теж любив. Він умів поєднувати, але страшенно втомлювався. А курив він із дитинства, мама навіть казала, що його вб’є рак. Вона починала довгу лекцію про те, як татове тіло почне гнити й розкладатися, поки він ще буде при тямі. Моторошно, звісно. Вона намагалася його налякати, але він завжди знаходив дотепний жарт у відповідь. Мама помилилася — рак до нього так і не дістався.