Глава 1 Смертельний вибір

Я прокинулася дуже рано, було не більше шостої ранку. Усю ніч мене мучили кошмари, тож я жахливо не виспалася, але всі спроби знову заснути були марними. Розглядати тріщини на стелі — не найцікавіше заняття. Тому я встала й попрямувала просто до комп’ютера, заодно ввімкнула телевізор на канал новин, утім, як і завжди. Так починається майже кожен мій ранок, просто зазвичай не так рано. Страшні сни — не найприємніше видовище. Краще встати й забути, ніж залишатися в напівдрімоті й додивлятися їхнє продовження.

Я відкриваю звичний сайт у закладках — «Історія світу», щоб перевірити, чи не змінила я чогось важливого. Учора я повернулася з 1743 року. Навіть не уявляю, чому мене занесло саме туди, але я встигла створити кілька «чудес», як казали місцеві жителі. Мене часто порівнюють із чарівницею, феєю, а іноді й із відьмою, що не дуже приємно й подекуди лякає до жаху. Але я звикла.

Як і щоразу, я дуже переживаю за історію. Ну, подумайте самі, а раптом саме той хлопець, якому я врятувала життя, почав би позачергову війну або, боронь Боже, убив би когось. Наприклад, це міг бути Пітер ван Мушенбрук, творець першого електричного конденсатора, у 1745 році, зовсім поруч із 43-м. Не хочу хвалитися, але я не випадково згадала про нього — я була знайома з ним особисто. Але електрика на місці, та й в історії, здається, усе гаразд. На вигляд той хлопець був милим, але вони всі милі на перший погляд — хто знає, що в нього насправді на думці? У такі моменти я згадую милого хлопчика Адольфа, який розв’язав Другу світову. Так, усе, досить. Напевно, я просто себе накручую, і насправді все не так страшно. Хоча в моїй пам’яті ще не було випадку, щоб усе залишилося незмінним. Як не крути, з часом з’являється якась дрібниця, маленька ниточка, якийсь момент історії, який я змінила й спочатку не надала цьому значення. Не виключено, що це унікальний випадок? Сподіваюся, що так…

Я просиділа в пошуках найменших змін в історії три години. Усе марно. Жодних нових даних, жодних нових людей, жодних змін. Звісно, за три години всю історію світу не перегорнеш, не кажучи вже про те, щоб вивчити. Але цього й не потрібно. За свої вісімнадцять років я перечитувала її не менше п’ятдесяти разів. Якщо чесно, я можу цитувати слова тих, хто залишив свій слід в історії, навіть прокинувшись серед ночі. Бували випадки, коли я чула ці слова наживо від «Великих», коли випадково опинялася поруч. Тож цього разу я поверхово пройшлася книгою, починаючи від XVIII століття й до останньої сторінки. Здається, усе чисто. У новинах про дивне зникнення дівчини з центрального супермаркету теж мовчать. Дивно це. Мене точно бачили. Щонайменше троє людей бачили, як я розчинилася в повітрі, але ніхто й словом не обмовився. Є два варіанти пояснення: 1) люди не повірили власним очам і, вирішивши, що їх вважатимуть божевільними, промовчали; 2) наш уряд щось приховує й не хоче, щоб подібна інформація просочилася на загальний огляд. Думаю, другий варіант відпадає. Я часто помічаю за собою напади параної.

О дев’ятій ранку я спускаюся на кухню. Не подумайте, що я живу в якомусь безрозмірному особняку. Ні, це невеликий котедж на околиці міста: простий, але затишний. Нам з Еріком більшого й не потрібно. Вікна кухні виходять на маленький садок. Якщо чесно, він моя гордість. Не те щоб я за ним доглядала, висаджувала квіти на клумбах чи підстригала кущі. Він сам по собі дивовижний. Уздовж паркану ростуть невеликі чагарники, а в самому центрі зеленого царства стоїть величезний віковий дуб. Він — найбільша окраса нашого дому. Коли я була зовсім маленькою, ми з братом щодня влітку проводили по кілька годин у тіні цього дерева. Знаєте, як у дитинстві: весело й безтурботно. Більше нічого й не потрібно — склянка лимонаду, тарілка свіжоспеченого печива, яке готувала мама, і море сміху.

Я повільно підійшла до холодильника. Ерік по-царськи воссідав за столом, утім, як завжди. У руках газета, ноги на сусідньому стільці й робить дуже розумний вигляд. Із вікон лилося яскраве сонячне світло й тихим полум’ям відбивалося на світлому волоссі брата. Так дивно, ми з ним зовсім не схожі, якщо не рахувати колір шкіри, яскраво-блакитні очі та чортову привабливість. Він високий, на відміну від мене, і занадто милий, навіть зовні, тоді як я більше схожа на чортеня.

Я впіймала на собі стривожений погляд Еріка, але щойно він це помітив, одразу відвів очі. Останні дні він увесь час проводить на роботі, тож спілкуємося ми мало. Та й я теж постійно зайнята. Я збираюся вступати до університету, а для цього потрібно багато працювати над собою. На жаль, до науки це не має жодного стосунку. Я намагаюся навчитися контролювати свої здібності, а на це йде багато часу й найчастіше безрезультатно. Навіть не знаю, навіщо мені знадобився цей вступ. З моїм способом життя він мені навряд чи стане в пригоді. Просто тато хотів, щоб ми з братом закінчили коледж, навчалися в університеті й знайшли престижну роботу. Найімовірніше, я просто хочу догодити йому, щоб він міг пишатися мною хоча б після смерті.

— Доброго ранку, малечо! Я не чув, коли ти повернулася. — пробурмотів брат, коли я підійшла до столу. Зазвичай Ерік сидить до пізньої ночі, іноді до ранку, поки я не повернуся додому після чергової «Прогулянки». Він встав, міцно обійняв мене й цьомкнув у лоба. — Як твоя подорож? Сподіваюся, не дуже втомилася?

— Ні, усе нормально. Я не хотіла тебе будити. — Я усміхнулася й упала на стілець поруч із братом.

— Ну й добре. Повеселилася? — Наче я повернулася з вечірки, у цьому весь Ерік — сміх і веселощі. За це я його й люблю. Він ніколи не падає духом і не дає впадати у відчай мені.

— Як завжди. — Прозвучало це не дуже переконливо, але він уже давно перестав ставити запитання. Він усе ж таки мій брат і розуміє, що завдає мені болю своєю цікавістю. Та й я вже не маленька дівчинка — бігати за втіхою не буду ні до нього, ні до когось іншого.

— Ну, нових друзів хоч завела? — Він уважно просканував мене поглядом. — Я ж бачу, що завела. Викладай!