Пролог

Чи замислювалися ви коли-небудь над вчинками, які здійснювали? Над словами, сказаними не подумавши, і над брехнею, яка хоча б раз злетіла з ваших уст? Чи знаєте ви, що понад 30% населення нашої планети зараз бреше? 20% із них брешуть самі собі й навіть не визнають цього. Можливо, ви серед них?

Дайте собі відповідь: чи змогли б ви жити в цьому світі й не брехати? Жити так, щоб не хотілося стерти певний епізод свого життя або переграти його? А якби у вас був шанс усе змінити — скористалися б ви ним? Думаю, ні, якби знали, яку ціну доведеться за це заплатити. Але що я розумію? Можливо, ви віддали б усе за цей шанс, за цю можливість. Мене звати Емілі ван Сантес, і в мене вона є…

Я живу в Манчестері, точніше — у провінційному містечку Деншоу. Коли мені було шість років, я дізналася про свою незвичайну здатність. Підкорювати простір і час — ось що приготувала мені доля.

Замість того щоб закохуватися в хлопців, ходити з подругами по магазинах, мріяти про весілля з хлопцем за сусідньою партою, у мене були значно важливіші турботи. Зберегти свій секрет і не знищити світ — ось що було для мене найважливішим. Саме тому я дала собі три обіцянки, яких дотримуюся вже сім років. По-перше: за жодних обставин не втручатися в події минулого чи майбутнього, які вигідні мені в теперішньому і які хоча б на міліметр пов’язані зі мною. По-друге: не прив’язуватися ні до кого, щоб не відчувати болю розчарування. І по-третє: ніхто не повинен знати про мої здібності. Звісно, завжди бувають винятки, зокрема моя сім’я. А це мій старший брат Ерік, який виявив у мене цей дар, хоча, швидше, прокляття, і допоміг мені розібратися в ньому; і мої батьки, яких уже немає серед живих. До речі, прокляттям це стало саме після їхньої смерті.

Усі мої подорожі раптові й несподівані, вони залежать від моїх емоцій, тому приховувати правду виявилося набагато складніше, ніж я очікувала в одинадцять років. Зараз мені вісімнадцять, але кількість прожитих днів у сумі додає мені близько п’яти років. Кожна моя подорож у середньому триває тиждень, але тільки не в моєму часі. Знаєте, як буває у фільмах: день за день. Так от, це не про мене. У минулому чи майбутньому я можу провести роки, а в теперішнє повернуся через кілька годин. Дивно лише те, що я досі виглядаю на свій вік, хоча мала б бути значно старшою. Схоже, час для мене зупиняється, коли я подорожую… коли я не вдома.

Такого висновку дійшла ще моя мама, коли в мене тільки росли зуби. Вони припиняли рости, коли я перебувала в іншому часі, і знову росли, коли я поверталася назад. Пізніше я й сама це помітила — на прикладі нігтів і волосся. Можливо, це звучить дивно, але іноді дуже вигідно бути не у своєму часі. Мама завжди дуже хвилювалася за мене. Та й як інакше — я ж була зовсім дитиною, коли все почалося. Але вона не впадала у відчай, завжди чекала мене і до останнього вірила, що я повернуся. І я поверталася.

З кожної подорожі я виношу певний урок. Я намагаюся не змінювати того, що вже існує, але іноді дописую нові деталі. Майже після кожного мого повернення з’являється новий розділ історії, а зміни помічаю лише я.

Я постійно брешу — брешу всім навколо: у минулому, майбутньому й теперішньому. Я брешу навіть своєму братові, запевняючи його, що зі мною все гаразд, що нічого не відбувається. А щоразу після чергового повернення я готова битися в істериці через усе пережите під час цієї подорожі. За все своє життя я бачила стільки болю й страждань і переживала їх знову й знову, що мала б уже виробити імунітет. Але все одно щоразу я готова вирвати собі серце, аби лише заглушити цей біль. Та бувають і світлі сторони, інакше ніяк. Якби все було настільки жахливо, я б зараз жила в палаті з білими стінами, оббитими подушками.

Я досить симпатична дівчина. Моє темне волосся чудово підкреслює великі блакитні очі, я навіть можу не користуватися косметикою, але все ж користуюся — не знаю навіщо, радше з принципу. Я завжди хотіла бути як усі, якщо це взагалі можливо. Ідеально гладка й біла шкіра, як у аристократки, та гарна фігура постійно привертали увагу протилежної статі. У школі хлопці часто запрошували мене на побачення, попри те, що я дивакувата. Але я не погодилася ні на одне. Боюся навіть уявити їхній переляканий вигляд і спотворені гримаси, якби вони дізналися, з ким мають справу. Тож я завжди сама по собі: ні друзів, ні коханого. Єдина людина, яка назавжди в моєму серці, — це Ерік, мій брат. Він знає про мене все й ніколи не зробить мені боляче.

Якщо не зважати на мою дивну здібність, я звичайна дівчина зі своїми принципами, звичайними проблемами й таємницями. У мене є секрет, і у вас вони теж є. Я така сама, як і ви, але це моя історія.