Глава 2. Перша зустріч.

Наступний день був дивно тихим.

Надто тихим після всього, що сталося.

Я прокидалась і думала, що це був сон.

Але реальність не зникала.

Вона просто чекала.

Я весь день намагалася жити “як раніше”.

Лекції.

Записи.

Пацієнти на практиці.

Але руки тремтіли, коли я тримала ручку.

І кожна думка поверталась до одного:

шлюб.

борг.

Дмитро Соколовський.

Телефон задзвонив, коли я виходила з лікарні.

Невідомий номер.

Я на мить вагалась.

Потім відповіла.

— Алло?

Пауза.

Дихання на іншому кінці.

— Софіє.

Я завмерла.

Цей голос…

Спокійний.

Холодний.

Впевнений.

— Хто це? — я вже знала відповідь, але не хотіла її приймати.

— Дмитро.

Світ ніби став тихішим.

— Звідки ти взяв мій номер?

— Це не важливо.

Його голос не питав дозволу.

Він констатував.

— Я хочу зустрітись.

Я стиснула телефон.

— Я не хочу.

Пауза.

Легка.

Небезпечна.

— Ти прийдеш, — сказав він просто.

І це не було проханням.

— Чому ти вирішуєш за мене?

Його голос став ще спокійнішим.

— Бо твій батько вже зробив вибір за тебе.

Ці слова вдарили прямо в груди.

Я заплющила очі.

— Де?

— Кафе “Верона”. Через годину.

І зв’язок обірвався.

Я стояла ще кілька секунд.

Дивилась у порожній екран.

А потім зрозуміла:

це не запрошення.

Це виклик.

Кафе “Верона”

Я зайшла і одразу відчула, як повітря стає важчим.

Тут було тихо.

Занадто дорого.

Занадто правильно.

Наче тут не розмовляли — тут вирішували долі.

І він уже був там.

Дмитро Соколовський.

Високий. Чорна сорочка.

Широкі плечі, рівна, майже ідеальна постава.

Темне волосся, акуратно вкладене, але без показної “глянцевості”.

Обличчя — різкі риси, ніби вирізані холодним світлом.

Але найстрашніше були очі.

Не злі.

І не добрі.

Вони були спокійні.

Такі, які не видають жодної емоції, навіть коли всередині щось може горіти.

Його погляд не ковзав — він фіксував.

Не людей.

А рішення

Погляд, який не шукає — він уже все знає.

Він навіть не підвівся.

— Ти запізнилась.

Я сіла навпроти.

— Я не твоя підлегла.

Він ледь усміхнувся.

— Поки що.

Я стиснула руки під столом.

— Навіщо я тут?

Він повільно подивився на мене.

Довго.

Наче оцінював не людину — рішення.

— Твій батько вже пояснив ситуацію?

— Частково.

— Тоді я поясню повністю.

Його голос був рівний.

Без емоцій.

І саме це лякало найбільше.

— У твого батька борг. Великий. І час повернення закінчився.

Я ковтнула повітря.

— І я тут до чого?

Він нахилив голову трохи вбік.

— Ти — умова.

— Я не річ, — різко сказала я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Ти гарантія.

— Гарантія чого?!

Він дивився прямо.

— Що твоя родина залишиться живою.

Мене ніби облили холодною водою.

— Ти мені погрожуєш?

— Я констатую факт.

Я нахилилась вперед.

— Ти думаєш, що можеш просто так забрати моє життя?!

Він вперше трохи змінив вираз обличчя.

Ледь помітно.

— Я нічого не забираю.

Пауза.

— Ти сама його віддаєш.

Сльози підступили, але я їх стримала.

— Чому я?

Він мовчав секунду.

Довгу.

Занадто довгу.

— Бо ти єдина слабкість, яку вони мають.

Ці слова вдарили гірше, ніж будь-яка погроза.

Я різко встала.

Стілець скрипнув.

— Я ніколи не погоджуся.

Дмитро навіть не ворухнувся.

— Погодишся.

— Ні!

Він підвів погляд.

І вперше в ньому з’явилось щось темніше.

— Софіє…

Пауза.

— У тебе немає вибору.

Я застигла.

Він піднявся лише трохи — але цього вистачило, щоб простір між нами став меншим.

— У тебе є 24 години, щоб вирішити, — тихо сказав він.

— А якщо ні?

Його погляд став холодним, як лід.

— Тоді ти більше не побачиш свого батька.

Тиша.

Така, що дзвенить у вухах.

Я вийшла з кафе, не пам’ятаючи, як дихати.