Глава 1. Дзвінок

— Софіє, ти сьогодні знову залишаєшся на нічне чергування? — запитала старша медсестра, поки я поспіхом заповнювала історії хвороби.

— Так. Якщо не працюватиму, не буде чим платити за гуртожиток.

Вона лише співчутливо усміхнулася.

Я давно звикла економити на всьому: купувати каву лише у виняткових випадках, носити старе пальто ще один сезон і відкладати кожну зароблену гривню. Мені здавалося, що це тимчасово. Ще трохи — і життя стане легшим.

Коли зміна добігала кінця, телефон завібрував.

На екрані висвітилося: «Тато».

Я усміхнулась автоматично — рідко він телефонував у робочий час.

— Тату?

Але голос… був не його звичний.

Напружений. Рваний.

— Софіє… ти можеш зараз приїхати додому?

Я нахмурилась.

— Щось сталося?

Пауза.

Занадто довга.

— Просто приїдь. Це терміново. Я не хочу говорити по телефону.

І зв’язок обірвався.

Дорога додому була дивною.

Не швидкою, не повільною — розтягнутою, ніби час став густим.

Я набирала його знову і знову — без відповіді.

І з кожною спробою всередині росло щось неприємне. Холодне.

Ніби попередження, яке я не хотіла чути

Коли я зайшла в квартиру, тато вже чекав.

Він стояв посеред кімнати. Не сів. Не рухався.

І це було перше, що мене злякало.

— Сідай, Софіє.

— Я не буду сідати, поки ти не скажеш, що сталося.

Він провів рукою по обличчю.

— У нас проблема.

— Яка?

Тиша.

Він ніби підбирав слова так, щоб вони не вбили мене одразу.

— Борг.

Одне слово.

Але воно впало, як камінь.

— Який борг? — я не одразу повірила.

Він відвів погляд.

— Я взяв гроші. Не через банк.

Я різко зробила крок назад.

— Тобто як?!

— У приватних людей.

Я застигла.

— Тату… ти розумієш, що ти кажеш?

— Я знав, що не встигну через банк. Це було терміново.

— Терміново на що?!

І тоді він сказав те, що розірвало мою реальність:

— На твоє лікування… і навчання.

Я не одразу зрозуміла.

— Моє… що?

Голос став тихим.

— Коли ти вступила… я не міг дозволити, щоб ти працювала на трьох роботах і не спала. Я взяв гроші, щоб ти мала нормальне життя.

Я відчула, як щось всередині мене стикається.

— Ти взяв гроші… у кого?

Він мовчав.

І це було найстрашніше.

— Це не банк, Софіє, — нарешті сказав він. — Це люди, які не питають двічі.

У мене пересохло в горлі.

— Скільки?

Він не відповів.

І цього вистачило.

У кімнату зайшла мама.

Вона все чула.

Її обличчя було блідим, але не злим — наляканим.

— Андрію… — вона тихо глянула на нього. — Досить.

Потім вона підійшла до мене.

І взяла мене за руки.

— Софіє… послухай.

Я відчула, як мене тягнуть у два боки.

— Це було потрібно, — сказала вона швидко, ніби боялась, що її переб’ють. — Твій тато хотів, щоб ти вчилася. Щоб ти не думала про гроші.

— Мам… що ти кажеш? — мій голос тремтів.

Вона хотіла мене обняти і як у дитинстві заспокояти.

Хто “вони”?!

Тиша.

І тоді батько сказав:

— Люди мера.

— Ні-ні,це ж неправда. Я не вірю. Це якийсь розіграш. Мам... Тату...

— Софіє… — мама підійшла ближче. — Не все так страшно. Ми домовимося.

— Домовитесь?! — мій голос зірвався. — Ви взяли гроші в якихось людей і думаєте, що це “домовитесь”?!

Мама заплакала.

— Вони сказали, що є вихід…

Я завмерла.

— Який?

Вона ковтнула повітря.

І сказала тихо:

— Шлюб.

Я не одразу зрозуміла.

— Що?..

Батько опустив голову.

— Дмитро Соколовський.

Ім’я повисло в повітрі, як вирок.

— Ви хочете сказати, — я дивилась на них обох, — що я маю вийти заміж за незнайомого чоловіка…а якже мої мрії,навчання. Я ще не готова до шлюбу. Мам,тат я вас дуже люблю, але мені страшно правда так страшно,я не зможу вийти за того, кого не люблю.

— Софіє… він не поганий…

Я різко повернулась до неї.

— Ти його навіть не знаєш!

Вона схлипнула.

— Але вони сказали… що він може тебе захистити…

Я застигла.

— Захистити від кого?..

Тиша.

І в цій тиші було все.

Я відступила до дверей.

— Я не буду частиною цього.

Батько підняв голову.

І вперше я побачила в його очах не силу.

А страх.

— Тоді нас не буде.

Я стояла посеред кімнати й відчувала, як під ногами ніби зникає опора.

Слова батька ще висіли в повітрі.

Борг.

Шлюб.

Дмитро Соколовський.

Я мала б кричати.

Злитися.

Засуджувати.

Але замість цього всередині піднімалось щось інше — важке, болюче розуміння

Вони сиділи переді мною.

І вперше я побачила не “помилку”.

А людей, які боялись.

Мама стискала пальці.

Батько не піднімав очей.

Я зробила крок ближче.

Голос тремтів, але я намагалася говорити спокійно.

— Ви просто хотіли, щоб я добре жила…

— Щоб я вчилася… щоб не працювала ночами… щоб у мене було майбутнє…

Мама здригнулась.

— Софіє… ми…

Я підняла руку, зупиняючи її.

Не тому, що злилась.

А тому що не хотіла, щоб вони виправдовувались.

Я повільно підійшла до них.

І обійняла обох одразу.

Міцно.

Так, ніби намагалася втримати їх від усього світу.

Мама тихо заплакала мені в плече.

Батько стиснув мене у відповідь, важко, ніби тримався за останнє.

— Я вас не засуджую, — прошепотіла я.

Голос зламався, але я продовжила:

— Ви хотіли як краще. Я знаю.

Я трохи відступила, але не відпустила їхніх рук.

Подивилась по черзі на них.