Розділ 22

Селін

Раніше я була для всіх лише донькою голови правління, а зараз мені потрібно самій розбиратися в роботі. Ох, звичайно, що це мене засмучувало та насторожувало. І навіть я не могла подумати, як матір обізнана в цій роботі. Насторожило те, що вона могла сама зайняти місце голови правління, а не втягувати мене у все це. Адже для Джареда я стала ніби пустим місцем: на нарадах він абсолютно не звертав на мене уваги, демонструючи крижану байдужість, а в коридорах вправно уникав будь-яких перетинів. Натомість, на диво, з матір’ю вони цілком спокійно обговорювали справи компанії. Ось тут я і відчула себе лише гарним декором, звичайною фігурою на чужій шахівниці. І ці відчуття були жахливими, неприємними й навіть якимись гірко-комічними — я вважалася кандидаткою на найвищу посаду, але насправді не вирішувала абсолютно нічого.

Насторожувало те, що ж задумала матір? Навіщо їй це все? Щоб позлити Джареда чи акціонерів? А як же мої почуття? Невже їй байдуже на мої бажання? І чим довше я про це думала, тим почала себе переконувати в тому, а раптом матір просто відчувала сором. Глибокий, прихований сором за те, що фактично покинула мене на три роки, залишивши під опікою родини Ефе. Тепер ця посада, ця компанія і вся боротьба — лише її викривлений спосіб відплатити мені за свою відсутність, купити для мене майбутнє. Вона намагалася компенсувати втрачений час статусним спадком, але знову не спитала, чого насправді хочу я, абсолютно ігноруючи мої почуття. Знову захлинулася своїм відчаєм та нерозумінням, що робити далі.

— Мамо, ти все знаєш у компанії та розумієш всі нюанси. Скажи мені, навіщо тобі я тут?

— Мила, я лише хочу, щоб у тебе було гарне майбутнє.

— А якщо я не хочу тут працювати? Ти про це подумала?

Матір стиснула вуста й, відклавши папери, з-під чола поглянула на мене. В її погляді промайнула важка тінь провини, яку вона одразу ж сховала за звичною холодністю.

— Я думаю про твою безпеку й про те, що належить тобі за правом, — суворо мовила вона. — Я залишила тебе на три роки з родиною Ефе, і це мій єдиний спосіб дати тобі силу, щоб тебе більше ніколи й ніхто не міг скривдити. Я віддаю тобі те, що твій батько будував для тебе.

— Мені не потрібна компанія, мамо, якщо ціною за неї є мої почуття! — вирвалося в мене з болем.

Матір ніяк не відреагувала на мої останні слова. Ну супер. Тепер і вона мене вирішила ігнорувати?

На вихідних я з усіх сил намагалася відпочити хоча б морально, змити із себе той важкий осад від подій у компанії. Навіть зустрілася з Клавдією, яка між іншим повідомила, що Еліс раптово й без пояснень поїхала з міста. Про ту нещасливу ніч у клубі ні я, ні Клавдія більше не згадували — ця тема стала мовчазним табу для нас обох.

Опісля, блукаючи на самоті вулицями міста, я намагалася хоч трохи зібрати до купи свої думки. Прохолодне повітря пахло мокрим асфальтом та опалим листям, туман м’яко огортав величні старовинні фасади будинків, а тихий дощ змушував перехожих швидше ховатися під парасольками. Вуличні ліхтарі тьмяно відбивалися в калюжах, створюючи особливу, трохи тужливу атмосферу. І в цій осінній прохолоді, серед чужого гомону та метушні, я випадково зустріла Майкла. Він був із новою дівчиною й удавав, ніби між нами ніколи й не було ніяких непорозумінь чи напруги, і щиро, з легкою усмішкою привітався.

— А ви випадково не танцівниця з Бодрума? — раптом весело мовила дівчина, примруживши очі й розглядаючи мене з неприхованим захопленням. — Ви просто неймовірно схожа на неї.

— Ванессо, — швидко перебив її Майкл, і в його голосі прохопилися панічні нотки, — ти щось переплутала.

Я не втрималася й тихо засміялася, розряджаючи ситуацію.

— Нічого страшного, Майкле, все гаразд, — м’яко мовила я, щиро усміхнувшись дівчині. — Насправді ви майже вгадали, Ванессо. Я три роки була Деніз Ефе, танцівницею з Бодрума — вільною, незалежною, але водночас глибоко зламаною через втрату своїх спогадів.

Ванесса трохи здивовано кліпнула очима, відчувши глибину моїх слів, а Майкл лише важко зітхнув, знімаючи напругу.

— Селін, ти зараз виглядаєш набагато сильнішою, ніж тоді, — щиро й без краплі фальші промовив Майкл, на мить зустрівшись зі мною поглядом. — Сподіваюся, ти нарешті знайшла свій спокій.

— Я тільки на шляху до нього, — відповіла я, відчуваючи дивну вдячність за його добрі слова.

Ми попрощалися на дуже теплій і легкій ноті. Дивлячись їм у спину, я відчула, як на душі стає трохи легше.

Суботній вечір я провела в танцювальному залі. Потрібно було відірватися від зайвих думок, які лізли в голову, та напруги, що вирувала в тілі. Включила східну музику на весь будинок та почала танцювати.

З кожним рухом стегон та помахом рук я ніби скидала із себе важкий тягар останніх днів. Музика заповнювала кожну клітинку, розганяла кров і повертала те забуте відчуття повної свободи, яке я мала колись у Бодрумі. У танці я знову ставала Деніз — вільною, чуттєвою, дикою, не скутою жодними корпоративними інтригами чи брехнею. Тіло відгукувалося на кожну ноту, а внутрішній біль і тривога розчинялися в ритмі, даруючи довгоочікуване полегшення.

Не знаю, скільки часу мама спостерігала за мною, але, коли музика закінчилася, я лише тоді помітила її.