Розділ 19

Джаред

Я блукав серед натовпу, намагаючись знайти Селін, або Клавдію врешті-решт. Серце стискалося від тривоги — я втратив її з поля зору лише на декілька хвилин, але цього виявилося достатньо, щоб усередині закипіла паніка.

Раптом із коридору вискочила Клавдія. На ній не було лиця: очі ніби дикі, повні жаху, руки тремтіли.

— Джареде! Скоріше! Вона… вона в коридорі! — закричавши, схопила мене за рукав сорочки й з усієї сили потягнула за собою.

Я побіг слідом за нею. Залетівши в коридор, я побачив хаос: Еліс Кінг істерично кричала, а якийсь кремезний тип нависав над Селін, яка сиділа на підлозі з опушеною головою. Гнів миттєво накрив мене з головою, і я з усього розмаху врізав виродку прямо в пику. Удар виявився настільки сильним, що той відлетів убік і з гучним тріском врізався в стіну.

— Джареде, ти що, з глузду з’їхав?! — заверещала Еліс. — Вона ж божевільна! Вона сама на нього кинулася!

Але я її вже не чув. Мені було абсолютно плювати на Еліс і на цього типа, який корчився на підлозі. Я впав на коліна біля Селін. Вона сиділа, обхопивши себе руками, і дивилася в порожнечу скляним, відсутнім поглядом. Її губи тремтіли, і вона щось безупинно бурмотіла собі під ніс, абсолютно не реагуючи на мене.

— Селін… Селін, поглянь на мене! — я обережно торкнувся її плечей, але її тілом ніби заволоділа лихоманка.

— Я… я пригадала… — тихим, надламаним шепотом повторювала вона, здригаючись від кожного подиху. — Я пригадала це обличчя… це жахливе обличчя з яхти…

— Що? Що вона пригадала? — ахнула Еліс. — Що в біса відбувається?

— Еліс, закрий рот! — закричав я, мигцем поглянувши на неї.

— Вона перша на мене напала! — розвела руками Еліс.

— Це не правда! — заволала Клавдія. — Ти перша почала її ображати!

— Та до біса всіх вас! — повільно підвівшись, пробурмотів чоловік. — І ти, Еліс, пішла до біса!

Мені байдуже було на крики дівчат, які почали сперечатися між собою. Мені було пофіг на типа, який, хитаючись, повільно пішов. Я легко обійняв Селін. Її очі розширилися, а дихання стало уривчастим і поверхневим. Вона ніби не бачила ні мене, ні клубу — вона все ще була там, у своєму найгіршому кошмарі.

Я обережно підхопив Селін під руки й вивів із душного, шумного клубу на свіже повітря. Вона йшла наче у сні, ніби не відчуваючи під собою ніг, а її тіло все ще здригалося від залишків панічної атаки.

У посадженій біля входу альтанці я обережно усадив її на дерев’яну лавку. Селін обхопила себе руками, опустила голову й застигла, тихо й не кліпаючи дивлячись в одну точку на асфальті. Вона була лякаючою, ніби увесь її внутрішній вогонь після цього спалаху спогадів просто вигорів дотла.

За кілька секунд із клубу вибігла Клавдія і подала мені пальто. Я кивнув і накинув його на плечі Селін.

— Джареде, я… я не знала, що так станеться, присягаюся! — тремтячим голосом пробелькотала вона.

— Досить, Клавдіє, — строго обірвав її я, витягаючи телефон.

Я швидко викликав для неї таксі через додаток, щоб Клавдія не залишалася в такому стані одна біля клубу.

— Таксі буде за три хвилини. Сідаєш і їдеш прямо додому. Мені зараз треба зайнятися Селін, — мовив я беззаперечним тоном, не залишаючи їй жодного шансу на заперечення, і надіслав їй у повідомленні номер таксі.

Клавдія лише важко зітхнула й відступила, а я знову опустився на коліна перед Селін, обережно взяв її крижані долоні у свої і тихо промовив:

— Селін, я поруч. Все скінчилося. Ходімо в машину.

Вона повільно поворухнулася і злегка кивнула, дозволяючи мені підняти її на ноги. Дівчина слухняно зробила кілька кроків, повністю спираючись на моє плече.

Дорогою вона більше не мовила жодного слова, ніби лишаючись затиснутою в лещатах власного болю. Коли ми врешті дісталися квартири, я обережно підхопив її на руки та відніс до кімнати. Селін була абсолютно виснажена, начебто її сили вигоріли дотла — вона навіть не опиралася, коли я допоміг їй зняти взуття й переодягнути в мою сорочку.

Швидко взявши в шафі футболку та штани, я пішов на кухню. Наливши склянку води, залпом випив      і зітхнув. У вітальні переодягнувся й повернувся в кімнату. Селін, скрутившись у клубочок, із заплющеними очима, важко дихала.

— Ох, Селін, що ж ти робиш?

Вона поворухнулася та тяжко зітхнула.

— Джареде… — ледве ворушачи губами, прошепотіла вона.

Я присів біля неї та взяв за руку.

— Все добре, мила, відпочивай! — поцілував долоню.

Я ще декілька хвилин спостерігав за Селін, та вже збирався лягти поруч, як у коридорі пролунав різкий стукіт у двері, що перейшов у наполегливий дзвінок.

Я нахмурився, дивлячись на годинник, який показував далеко за північ, і вийшов із кімнати, намагаючись не розбудити Селін. Відчинивши двері, я застиг. На порозі стояла мати Селін — Карла Джексон. Її обличчя було блідим від люті, а за її спиною похмуро маячили двоє кремезних охоронців у чорних костюмах. Не встиг я і слова сказати, як вона з розмаху вліпила мені ляпаса — удар обпік мою щоку, але я навіть не ворухнувся, розуміючи її материнський відчай.