Розділ 14

Селін

Перехід від життя Деніз Ефе до мого справжнього «я» виявився найважчим випробуванням. Бо найскладніше у світі — це не вчитися жити наново, а збирати по шматочках ту людину, якою ти була раніше. Часом минуле вбиває нас не своєю відсутністю, а тим, що воно продовжує жити всередині, доки ти намагаєшся надіти на себе маску власного імені.

Я стояла кілька хвилин, ніби статуя, біля двоповерхового розкішного маєтку. Позаду мовчки стояли матір та охорона. Я не наважувалася ступити й кроку вперед, ніби цей рух міг остаточно зруйнувати мій зломлений крихкий світ. Матір стала поряд й обережно взяла мене за руку. Я поглянула на неї, кивнула й нарешті переступила поріг.

Ми повільно пройшлися просторим будинком. Зрештою матір мовчки повела мене на другий поверх і відчинила двері до кімнати. Я зайшла всередину й озирнулася: на полицях стояли танцювальні нагороди та кубки, на тумбі біля ліжка — сімейні фотографії в рамках.

— Селін, ти як? — лагідно запитала матір.

Стало тяжко дихати, у вухах зашуміло, а кімната почала стрімко обертатися навколо осі. Ноги підкосилися, і я ледь встигла вхопитися за край полиці, щоб не впасти. Відчувши руки матері, яка обхопила мене за талію, схопилася за голову. Серце шалено калатало десь у горлі, вибиваючи панічний ритм, а перед очима все пливало від гарячих сліз. Я не чула слів матері, вони звучали глухо й ніби десь вдалині. Мене накрив панічний напад — той самий липкий жах і усвідомлення того, що їх більше ніколи не буде поруч. Я затулила рот долонею, намагаючись заглушити ридання, які розривали груди зсередини, і вперше за довгий час відчула усю невідворотність втрати.

Матір посадила мене на ліжко й міцно притиснула до себе, заколисуючи, наче маленьку дитину. Її пальці тремтіли, коли вона гладила мене по волоссю.

— Моя мила, — прошепотіла вона крізь сльози, притискаючись губами до моєї скроні. — Пробач мені за все. Пробач, що змусила тебе пройти крізь це пекло й що не змогла захистити тоді. Я поруч, чуєш? Я тепер завжди буду поруч.

Її слова поступово повертали мене до реальності, але біль від цього анітрохи не вщухав.

Прийшов час повернутися до свого минулого життя та свого імені. Пройшло три місяці, як я з матір’ю та адвокатами приїжджали до приміщення суду. Але ці судові засідання були лише верхівкою айсберга. Упродовж усього цього часу моє життя перетворилося на виснажливий марафон у кабінетах лікарів і психотерапевтів, де я знову й знову доводила, тепер уже від свого власного імені Селін Джексон, що маю право на своє життя. А журналісти тим часом активно роздмухали історію про моє зникнення, потім про визнання мене померлою та повернення з того світу. І від усієї інформації і тиску голова йшла обертом. У такі моменти, щоб відірватися від поганих думок, я думала про Джареда, і навіть зараз, коли вийшла з машини під спалахами фотокамер, думала про нього. На жаль, він ніби став моїм єдиним провідником до повернення колишньої мене.

— Не хвилюйся, люба, — ніжно промовила матір. — Скоро все закінчиться.

Дихати ставало все болючіше — здавалося, невидимі крижані лещата стиснули серце, перетворюючи кожну секунду на боротьбу за кисень. Лікарі казали, що лікування потребує часу, а спогади тим часом почали повільно й болісно повертатися, шматочками виринаючи з темряви, перемішуючись із теперішнім і наганяючи паніку.

Охорона йшла попереду, адвокат та мама, яка обійняла мене за плече йшли поряд. Я примружила очі та опустила голову. Нервові клітини галасували від втоми та відчаю. Пройшовши до приміщення суду, нас неочікувано зустрів якийсь чоловік.

— Селін, вибач, що відразу не прийшов навідати тебе! — Я помітила, як обличчя матері змінилося на гнівну гримасу. — Ну що ж, тепер буду чекати вас обох у компанії.

— Досить цієї лірики, Олівере! — огризнулася матір. — Ми самі вирішимо.

Коли ми відійшли, я запитала в матері, хто той чоловік. Матір Карла фиркнула й відповіла, що то був батько Джареда.

— І навіщо він прийшов? — нахмурилася.

— А до біса його, доню, — задерла підборіддя.

Адвокат покликав зайти в залу. І тут я відчула, як від хвилювання ноги підкосилися.

— Донечко, ти погано себе почуваєш? — схопивши за талію, злякано запитала матір.

— Все нормально. Я не боюся.

Я поглянула на матір. Намагалася всміхнутися, хоча всередині все тремтіло. Міцно взяла її за руку, та ми разом зайшли до зали судового засідання.

Юридична, а згодом і бюрократична тяганина завершилися, і зрештою Високий суд офіційно скасував рішення про оголошення мене померлою. Усі державні реєстри, медична система та документи були оновлені. Проте на папері все виявилося простіше, ніж у душі. Я все ще не була готовою для повноцінного повернення. «Селін Джексон, яка на три роки стала Деніз Ефе, яка змінила свої світогляди та плани на життя, стала іншою…» Хоча які можуть бути в мене плани, якщо я навіть не знаю, ким хочу стати в майбутньому.

Я все ж таки наважилася розповісти мамі все, що вдалося витягти з пам’яті про той трагічний день і деталі нападу на нашу яхту. Мама встала з дивану та підійшла до вікна. Надворі стіною стояв дощ, і крізь спалахи блискавиці я бачила її застигле, заплакане обличчя.