Розділ 13

Селін

Поява матері Карли одразу повернула мене в реальність. Вона стояла біля мого ліжка — зібрана, з кам’яним виразом обличчя й говорила спокійно, карбуючи кожне слово, наче зачитувала вирок: рішення прийнято, ми їдемо, і жодних заперечень бути не може. Її слова остаточно висмоктали з мене залишки сил. Мовчки вислухавши її, я лиш міцніше стиснула простирадло, відчуваючи, як усередині все вигорає дотла.

Я провела в лікарні два дні. Мене вже тіпало від усіх та від усього, що відбувається. Спогади, медикаменти, білі стіни... А ще — розуміння того, що я маю просто зібрати речі й піти з життя людей, які стали для мене родиною. Це здавалося чимось нереальним і водночас невідворотним.

Коли мене нарешті виписали, я дещо попрохала в матері і вже очікувала відмови, тому наперед морально підготувалася до цього.

— Мамо, дай мені час, щоб попрощатися з родиною Аміра.

— Не хвилюйся, рідненька. Вони зрозуміють.

Я відчула, як у мені закипає гостра, неконтрольована образа. Вона знову вирішила все за мене, як і три роки назад, коли залишила з родиною Ефе, наче мої почуття взагалі нічого не важили.

— Зупиніть машину! — гнівно викрикнула й схопила її за лікоть. Вона ошелешено перевела на мене погляд і наказала водію зупинитися.

— Селін…

— Якщо ти боїшся, що я випадково чи, можливо, не випадково зустріну Джареда, то не варто так хвилюватися, — відпустила її лікоть. — Скажу тобі чесно та відверто, мамо, я б дуже сильно хотіла його побачити, але зараз я хочу попрощатися з родиною.

Серце калатало десь у горлі, але я тримала її погляд. Вона попрохала водія поїхати до ресторану Аміра, і я з полегшенням зітхнула.

— Я все роблю, щоб тобі було краще, — спокійно промовила мати. — Це моя провина, що я… що я залишила тебе тут на ці роки. Я думала, що тобі буде безпечніше з родиною Ефе.

— Не забирай тих людей, які давали мені затишок останні три роки.

Матір Карла важко зітхнула й відвернулася до вікна. Насправді я не хотіла бути з нею жорстокою, але біль і виснаження брали своє. Можливо, це все через те, що я пережила, і через ті моторошні спалахи спогадів, які нарешті випірнули з туману моєї пам’яті.

— Ти пам’ятаєш, що трапилося? — тихо запитала матір і мигцем поглянула на мене.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Якщо ти про яхту, то спогади розмиті й страшні. Якщо ти про того, хто мене зіштовхнув у море зі схилу, то чудово пам’ятаю її обличчя, — стиснувши кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, нахмурилася.

Матір Карла гучно хмикнула й також стиснула кулаки, так що її доглянуті пальці аж побіліли, вп’явшись у власні коліна.

— Ми у всьому розберемося. А зараз головне… це твій захист і спокій.

Поглянувши на матір, я помітила, як по її щоках потекли сльози. Я зітхнула й обережно взяла її за руку.

— Дякую, ма, — прошепотіла. — І вибач, що була грубою із тобою.

Машина повільно зупинилася біля ресторанчика родини Ефе. Кожен куточок цього місця став для мене рідним, але зараз від одного його вигляду в горлі встав важкий, болючий ком. Я повільно вийшла з авто, важко ступаючи по бруківці. Ноги були мов ватні, а серце калатало десь біля самого горла.

Ми зайшли через запасний вхід, і знайомий запах свіжозвареної кави і спецій миттєво огорнув мене, вибиваючи залишки повітря з легень. За одним із столиків я побачила Аміра. Він сидів, похиливши голову, і я застигла на порозі. Коли він підвів очі й зустрівся зі мною поглядом, мій удаваний спокій розсипався вмить. Я не стримала сльози й, розридавшись, кинулася до нього. Амір важко підвівся зі стільця й міцно обійняв мене у відповідь, притискаючи до себе, наче намагаючись захистити від усього світу. Його руки тремтіли, а в цьому теплому батьківському жесті відчувався такий невимовний біль, що мене накрило з головою. І саме в цю секунду до кімнати зайшла його дружина Айла.

— Деніз, серденько, ми будемо дуже сумувати за тобою, — тихо промовила Айла й також обійняла мене. — Вибач, мила, ми не встигли зібрати твої речі.

Я кивнула й перевела погляд на матір Карлу. Вона стояла рівно, ніби скам’яніла статуя. Утім по її щоках текли сльози. У цей момент до кімнати забіг Каміль, молодший син Аміра. Хлопчик гикав від сліз, рукавом витираючи соплі й почервонілі очі, й одразу голосно погукав сестру:

— Лейло! Швидше, вона вже йде!

Малий розридався ще дужче, кинувшись до мене, і зарився носом у моє плече, не бажаючи відпускати.

— Пане Аміре, я дякую вам, що ви прихистили мою доньку, — сухо промовила Карла, і я мигцем поглянула на неї. — Компенсація вам гарантована.

— Місис Джонсон, дякую вам, але нам не потрібна ніяка компенсація, — відрізав Амір і, похнюпившись, опустив голову.

У цих словах було стільки гіркої гідності, що матір лише мовчки стиснула губи. Час вичерпався, і Карла дала зрозуміти, що нам треба йти.

Прощання вийшло болісним і швидким. Наостанок Лейла застебнула на моєму зап’ясті тонкий срібний браслет з іменем «Деніз» та попрохала, щоб я ніколи їх не забувала. Вона обійняла мене востаннє, заглядаючи в очі.