Розділ 5

Селін

З губи Джареда текла кров. Я схопила його за руку та потягнула за собою.

— Навіщо ти втрутився? — нахмурилася. — Ти не маєш ніякого відношення до мене та до моєї родини.

Джаред зупинився та різко повернув мене до себе.

— Хто тобі той чоловік?

Я здивувалася від такого питання.

— Тебе це не повинно хвилювати.

Він піджав губи, і кров потекла по шиї.

— Чому тоді сказала, що я твій наречений?

— Пробач, — опустивши очі, прошепотіла. — Це перше, що мені на думку спало.

До нас підійшов Амір.

— Denise, savunucunuzu normale döndürün ve bırakın! (Деніз, приведи свого захисника в нормальний вигляд, а потім нехай іде!) — суворо промовив батько.

Я кивнула та сказала Джареду, щоб він йшов за мною. Присівши всередині ресторану на диван, дістала перекис водню та марлю. Обережно доторкнулася до губи. Джаред не відводив погляду. Я знову збентежилася. Навіщо ці погляди? Якщо він знає, хто я така, навіщо тоді збрехав? У голові вирували думки ніби той ураган, який руйнував все на своїй дорозі.

— Деніз, Деніз! — закричали діти та підбігли до мене, зненацька збили з ніг, і я гепнулась на груди Джареду.

Його обличчя так близько було, що серцебиття прискорилося. Відчувши на шиї його подих, миттєво встала та відвернулася.

— Тобі вже час йти! — різко промовила.

— До вечора, Деніз.

Я провела за ним поглядом. Серце заметушилося від його слів. Знову настало відчуття дежавю. Ці сині очі, погляд із-під лоба, усмішка, нахабна поведінка. Все ніби повторне перечитування давно прочитаної книги або перегляду фільму, який раніше дивилася, але вже зовсім забула, про що вони.

Я пішла у свою кімнату, дістала мобільний телефон та набрала номер матері. Гудки! Вона не взяла слухавку. Я засмутилася та, кинувши телефон на ліжко, вийшла з кімнати.

— Деніз! — до мене підійшла Айла, дружина Аміра. — Дитинко, що з тобою? Амір сказав, що юнак, який приходив сьогодні, може бути людиною з твого минулого.

Я опустила голову. Хотілося плакати. Жінка обійняла мене.

— Я навіть матір не пам’ятаю…

— Нічого, дитинко, не хвилюйся. Якщо не хочеш, то можеш не танцювати в готелі Бурхана Алібера. Ти не зобов’язана це робити.

Я підняла голову.

— Ні, ні, про це не може бути й мови, — запротестувала. — Він заплатив гроші, я не можу відмовитися.

— Деніз, твоя матір дала нам гроші. Ми можемо прожити на них, і тобі не потрібно працювати танцівницею.

Я тяжко зітхнула.

— Айло, ті гроші, які дала матір, не можуть покрити те добро, що для мене зробила ваша родина. І я люблю танцювати. Це моє хобі. Я так відчуваю себе справжньою. Коли я танцюю, весь цей гамір у голові нарешті затихає. Зникають правила, рамки, чужі очікування… Залишаюся тільки я і музика. Для мене це єдиний спосіб по-справжньому дихати на повні груди.

Вона взяла мене за руки.

— Наша мила дівчинко, ти стала для нас рідною душею.

Я схлипнула, і по щоках миттєво потекли сльози. Айла, витерши їх своїми грубими, але такими теплими пальцями, міцно обійняла мене, притискаючи до себе.

У мене немає спогадів — вони зникли, розтанули, потонули в морі разом зі мною. Я пам’ятаю, коли розплющила очі, то перша людина, яку побачила, була Айла. Вони врятували мене в морі та відвезли до лікарні. Потім настали найтяжчі роки мого життя.

Я не пам’ятала, як мене звати, скільки мені років, чи є в мене родина? Сім’я Аміра забрала мене. Я довгий час звикала до них, але вони відразу прийняли мене, як рідну. Для людини, яка не знає свого минулого, це був подарунок долі, бути врятованою та прийнятою в нову родину… так я стала Деніз Ефе. Чому саме Деніз — тому що моє нове ім’я з турецької мови перекладається як «море». Я звикла до нового життя. Допомагала родині в ресторані в місті Гюмбет. Згодом я захопилася східними танцями. Бачачи мої успіхи, родина припускала, що цим мистецтвом я володіла раніше. Так я почала заробляти гроші для родини та звикати до нової себе.

Моїм першим емоційним надривом у душі стала поява на порозі ресторану жінки, яка повідомила, що вона моя матір. Вона помітно хвилювалася. Потім, коли все ж таки емоції нахлинули, міцно обійняла та розридалась зі словами, що довго шукала нас і вже перестала вірити в диво. Для мене слово «нас» стало тим ураганом, торнадо, яке зруйнувало мою свідомість. Виявляється, у мене була старша сестра та батько, які загинули…

Далі настало «пекло». Моя свідомість була розірвана на дрібні шматочки. Я з недовірою віднеслася до слів жінки, тому адвокат, який прибув разом із матір’ю, запропонував зробити тест ДНК. Все стало на свої місця, принаймні я повірила їй, що вона дійсно моя біологічна матір. Перегодя настало обстеження в різних лікарнях Європи. Тривале лікування не дало результату, і я ще й досі пам’ятаю, як матір одного разу прийшла до мене, обійняла та промовила:

— Селін, донечко, я все зроблю заради того, щоб повернути тебе, але тобі потрібно на деякий час зникнути знову, заради твоєї безпеки. Заради тебе! Родина Аміра Ахмет Ефе прийме тебе. Я дам гроші, щоб ви переїхали в нове місце. Вибач, — ридала жінка, — що зараз я не можу забрати тебе.