Розділ 4

Джаред

— Ти що, геть збожеволів? — кричав Бурхан. — Якого дідька ти причепився до танцівниці? Ти взагалі розумієш, що тобі може бути за це?

Я втомлено підняв голову та байдуже поглянув на Бурхана, який лютував із самісінького ранку.

— Що ти хочеш взнати?

— Джареде! — гаркнув Бурхан та показав вказівний палець. — Більше не смій так поводити себе.

— Добре, я зрозумів тебе! — фиркнув. — Краще скажи, де її знайти?

Я вийшов на балкон та закурив. Дим увірвався в легені, і я закашлявся.

— Джареде, навіщо вона тобі? — серйозним тоном запитав.

Я засміявся та, повернувшись до Бурхана, відповів:

— Вибачитися хочу! Ти говорив, що ресторан отого чоловіка неподалік твого готелю. Думаю, що варто навідатися.

— Вона сьогодні буде танцювати, я можу поговорити з її батьком…

— Дякую, друже, для мене це дійсно важливо.

Я обміркував все та вирішив, що хочу побачити її знову й мені дійсно варто вибачитися за свою поведінку та більше дізнатись про Селін-Деніз. Досить швидко знайшов потрібний триповерховий ресторан. Зрозуміло було, що цей будинок фігурував для господаря й домівкою, і рестораном одночасно. Дістав фотоапарат та зробив декілька фото. Вирішив, що повинен насамперед про все сам дізнатися, не говорячи про неочікувану зустріч батькам.

Навіщо? Якщо вона все ж таки повернеться в компанію, це може спричинити зайві проблеми для всіх…

Хоча, а раптом дівчина дійсно нічого не пам’ятає?

Колишня Селін точно б не танцювала в готелі перед такою аудиторією, яка лише розглядає її, як вродливу іграшку, та бачить в ній лише гарне тіло. Хмикнув від цієї думки, адже насправді саме так і сприйняв дівчину. У моїй голові вирувало багато питань та догадок, але доки всі вони залишалися без відповіді.

Знайшовши потрібний ресторан, я повільно зайшов на терасу, де сиділо лише кілька туристів. Інтер’єр був оформлений так, що, варто було мені переступити поріг, як я миттєво опинився в казковій, майже магічній атмосфері. Великі світильники та люстри, м’які диванчики, оригінально оформлені стіни дарували гармонійності. Обрав більш затишне місце й відкрив меню.

Почувши голос Селін позаду себе, обернувся. Дівчина тримала в руках букет із червоних троянд, ромашок та ще якихось жовтих квітів, яких не розгледів. Біля неї метушилися двоє малих хлопчат, років шести. Вони називали її Деніз. Вона весело сміялась та, поставивши букет у вазу, розпочала йти в мій бік. Я різко підвівся та перегородив їй дорогу. Дівчина врізалася в груди та, піднявши голову, відступила на крок. Хвилясте волосся розвіювалося від легкого вітру. Одягнута Селін, хоча в цьому місці всі її називають Деніз, у молочну мереживну сукню з напівприталеним силуетом. Ніколи не звертав уваги на те, у чому одягнута жінка, мене завжди більш цікавило, коли роздягнутою була, але я прискіпливого оглянув її. Ну що ж, чарівності в неї достатньо. Так ми стояли декілька секунд та приглядалися одне до одного, доки я першим не порушив мовчанку.

— Мене звати Джаред. Я прийшов, щоб вибачився за свою ганебну поведінку!

— Я приймаю… ваше вибачення.

Дідько! Якого біса? Чому вона не пам’ятає мене? Мій внутрішній голос кричав, що я повинен все їй розповісти, забрати звідси, якщо потрібно — викрасти та силою привезти в Англію, але найголовніше, переконати, що їй не варто повертатися в корпорацію. Однак ніжний голос, спокій та щасливе обличчя Селін, особливо тоді, коли вона розмовляла з хлопчаками, цей милий та незайманий образ почали завойовувати мене. Я боровся із самим собою, зі своєю егоїстичною натурою.

— Давай перейдемо на ти, — перевівши подих, натягнув на обличчя усмішку.

Дівчина підняла голову й кивнула. Її погляд блукав по моєму обличчю. Такий милий та ніжний погляд, що я не витримав та взяв її за руку. Вона опустила очі, поглянула на наші сплетені руки, але не висмикнула.

— Ти мені нагадала одну знайому дівчину, — почав брехати я, — тому я і поводився так непередбачувано.

— Ти її кохав? — піднявши очі, неочікувано запитала вона. Від цього питання я на мить застиг, а потім хрипко, майже істерично засміявся.

— Deniz, bu adamın burada ne işi var? (Деніз, що цей чоловік тут робить?) — раптом пролунав суворий чоловічий голос.

 Дівчина озирнулася й швидко висмикнула свою руку з моєї.

— Baba, o sadece özür dilemeye geldi (Батьку, він просто прийшов вибачитися), — поспіхом відповіла вона турецькою мовою. — Aptal gibi davrandığını söyledi (Сказав, що поводився як бовдур).

— Юначе, що вам потрібно? — звернувся чоловік уже до мене, розмовляючи з акцентом.

— Мені сказали, що у вас найкращий ресторан у місті та неймовірно смачна їжа, — максимально невимушено збрехав я.

Чоловік зміряв мене підозрілим поглядом, а тоді повернувся до дівчини й перейшов на турецьку:

— Deniz, Leyla’yı çağır! (Деніз, поклич Лейлу!) — його голос став тихішим. — Bu gençten hoşlanmadım (Мені не подобається цей юнак).

Я залишався з абсолютно спокійним, майже безтурботним виразом обличчя. Усім своїм виглядом я удавав, що не розумію ні слова з їхньої чужої говірки. Але насправді мій мозок чітко вихоплював сенс. Я трішки розумів турецьку мову, тож кожне слово Аміра зараз било по нервах.