Епілог

Ровен, 1 вересня, неділя, 2329 рік.

Я втратив себе від болю в той момент, коли вона заплющила очі і перестала дихати. Я намагався утримати в ній життя всіма силами, але не зумів.

Моєї Тірши не стало.

Мого кохання не стало.

Мого життя не стало.

Я проклинав себе за те, що не зміг її врятувати. Адже я обіцяв її захистити, не віддавати смерті, але не впорався. Я кричав диким звіром на весь ліс. Я вив від болю, але він не проходив.

Годину чи дві я сидів над вже холодним тілом коханої, поливаючи її своїми сльозами. Я не міг повірити, що Тірша більше не дихає. Як вона могла мене покинути? Чому? Так рано! Занадто рано! У нас все життя було попереду, стільки планів і надій. Я не міг з цим змиритися. Я боявся на неї дивитися, на її завжди закриті, такі улюблені зелені очі. Вона більше не відкриє їх, не подивиться на мене своїм хитрим поглядом, ніжним, таким, що пробирає до мурашок на спині, не підморгне. Але я не міг її тут залишити, я мушу її гідно поховати. Адже я обіцяв. Я стільки їй всього обіцяв, а сенс…

Я ніс Тіршу на руках аж до будинку Джулз. Я не відчував утоми, я не відчував нічого. Тільки біль, що засліплював мене, рвав на шматки, зжирав живцем. Більше в мені нічого не лишилося.

— Вона покинула мене… Нас… — прошепотів я Джулз і опустив тіло Тірші на землю.

Джулз скрикнула і кинулася до мене. Ми довго стояли, обнявшись, і плакали. Ми втратили найближчу нам людину. Назавжди. Безповоротно. Пророцтво Джулз справдилося. Усі її видіння рано чи пізно збувалися, як би ми не чинили їм опір. Доля невблаганна. Смерть непохитна.

Залишок дня пройшов немов у тумані, я випав із реальності. Я бачив, як Джулз пішла в місто, а потім повернулася з дядьком Недом, який вмить постарів на 10 років, Джоаною, чиї очі почервоніли від сліз, та нашими друзями. Я сидів на холодній землі, тримаючи на колінах голову Тірши, і так мріяв про диво. Нехай це все буде поганим сном, нехай я прокинусь. Я дряпав себе і щипав, смикав за волосся, але пробудження не трапилося. Я не спав, я жив, а Тірша не жила.

Коли мою Тіршу поклали на камінь і запалили багаття навкруги, я закричав не своїм голосом. Тільки зараз я зрозумів, що втрачаю її назавжди. Я кинувся у вогонь і востаннє доторкнувся своїми губами до її губ, уже холодних, але таких рідних.

— Не залишай мене, Тіршо! — кричав я, коли міцні руки витягли мене з вогню. — Не йди!

Я хотів померти разом із нею. Хотів згоріти живцем у похоронному вогнищі. Я не уявляв, як жити без Тірши, я не хотів без неї жити, але мені не дали померти. Мене втримали друзі.

Пізно вночі, коли небо прояснилося від хмар і явило світові зірки та місяць, я стояв на самоті на горі за будинком Джулз. У моїх руках була урна з прахом моєї коханої. Я включив нашу пісню, ту саму з дорами, яку ми так любили і під яку у нас відбулися найприємніші моменти нашого життя. Тепер цією піснею я проводжав Тіршу в останній шлях. Я розвіяв її прах із гори, як вона й просила. Моя кохана більше не буде моєю, вона зіллється з цим світом, назавжди залишиться його частинкою. Я дістав із кишені кіску, яку вона подарувала мені кілька років тому і поцілував її.

— От і все, що в мене залишилось від тебе, рідна, — я знесилено опустився на землю. Мене немов випалили зсередини, спустошили, перетворивши на порожню оболонку. — Ще вранці ми кохалися, ти була такою теплою, справжньою, живою, а зараз від тебе залишилося тільки пасмо волосся.

Мені хотілося вити з відчаю, але я прокричав те, що віддавалося болем у моєму серці.

— Де б ти не була, Тіршо, я кохаю тебе! Повернися, благаю! Я не знаю як, але повернися! Ти мені потрібна! Я не зможу без тебе! Я тебе не відпускаю!

Я впав на землю і, ридаючи, бив її кулаками. Я проклинав усе на світі. Проклинав долю, смерть і навіть життя. Я ненавидів себе. Я не хотів жити. Тірша пішла і разом з нею пішло світло з мого життя. Мене поглинула темрява. Але навіть зараз я не вірив, що смерть нас розлучила. Як вона може розлучити нас, якщо моя кохана назавжди в моєму серці? Я її не віддам.

Викричавши весь свій біль і відчай, я підвівся на ноги. Наді мною яскравими діамантами розсипалися зірки, піді мною світився поодинокими вікнами та рідкісними ліхтарями Сентінель.

Десь у глибині моєї душі тьмяним вогником горіла надія: що коли смерть — це ще не кінець?

___________

Любі читачі!

Дякую вам за те, що були разом з моїми героями. Як сказав Ровен — "це ще не кінець" і в наступному році вас чекає продовження історії, в якому ви дізнаєтесь, чи дійсно смерть — це не кінець, чи зі смертю все закінчилось.

Гарних вам свят — тихих і зі світлом!