Розділ 30

Тірша, 29-31 серпня, четвер-субота, 1 вересня, неділя, 2329 рік.

Іноді життя здавалося хорошим і всередині мене світилася надія, що я проживу ще багато років, але день за днем я відчувала, як втрачаю її, що обманюю себе. Мій кінець близький і я знала, що він не буде легким. Я помру, як воїн, борючись за праве діло. Я помру, як і мої батьки. Я була в цьому певна.

Закінчувалося літо 2329, підозріло тихе і спокійне літо, без втрат. Ми пережили свій перший рік без діда Сана, бабусі Віти та нашого улюбленця Кіта, відзначили мої 22 роки та 23 роки Ровена. Після затяжної зимової сплячки та літнього відпочинку нас знову тягнуло на пригоди.

Ми вже встигли випробувати Шейна Грегсона і він, як не дивно, виявився цілком сміливим хлопцем. Він не ховався побачивши карателів і навчився цілком непогано стріляти, хоч бігав повільно і часто спотикався. Згодом Шейн обзавівся друзями-активістами і перестав нам набридати, змирившись, що ми з ним дружити не збираємося. Ось тільки дівчину так собі і не знайшов, тому все одно поглядав на мене крадькома і зрідка нагороджував мене своїми безглуздими компліментами, чим то злив, то смішив Ровена.

Після такої тривалої перерви в серйозних справах, нам потрібно було придумати дійсно серйозний привід для бунту. Ми зібралися з нашими побратимами-активістами на горі у Джулз, посеред її двору, і довго обговорювали наші плани.

— Нам треба здорово їх тряхнути, — казав Ровен. — Нехай знають, що ми не здалися і не розмінюємося на дрібниці.

— Бібліотеку Дейвіча ви лишили їм? — Джулз більше за все турбувала доля бібліотеки. Вона не могла змиритись з тим, що її не хочуть відкривати навіть після того, як ми звідти стягнули файли.

— Ой, та ну її, — махнула я рукою, хмурячись. Дейвіч завжди викликав у мене болючі спогади. — Із цим Дейвічем одні неприємності. Нам треба за своє місто переживати.

— Проблема в тому, що в нас усе тихо й гладко, — сказав дядько Нед.

— Яка ж це проблема, Неде? — засміялася Джоана, шльопнувши дядька Неда по плечу.

— Для активістів затишшя — це проблема, — він штовхнув її в бік, відповівши тичком на ляпас. Вони завжди так поводилися — начебто й фліртували один з одним, але розпочати повноцінні стосунки Джоана навідріз відмовлялася.

— Може самі створимо проблему? — запропонувала Віллоу. — Постановочку якусь оформимо, а потім усе розрулимо.

— Не думала, Вілл, що в тобі такий фантазер ховався, — посміхнулася я. — Ні. Потрібно знайти щось справжнє, те, що нас серйозно турбує. Думаємо. Посилено думаємо. Ніхто не піде, доки не вирішимо.

Після довгих суперечок та купи пропозицій, ми врешті-решт дійшли рішення, що потрібно добиватися від Нью-Доуна розвитку будівництва, підняття нашої економіки. Багато будинків занепали, наш старенький супермаркет теж погрожував розсипатися, а матеріалів для будівництва та техніки у нас не було. Неважливо, що там урядові міста вирішили 300 років тому, настав час змін. Те, що було актуальним тоді, вже застаріло зараз. Ми маємо розвиватися, ми не дозволимо нашим містам зачахнути. Якщо урядові міста не хочуть займатися нами, то ми самі все зробимо. Нехай тільки хоч трохи старої техніки нам дадуть і матеріали, а далі ми й без них упораємось.

Ми кричали про свої потреби на головній площі Сентінеля та розмахували барвистими плакатами. Ми, молодь, і старші активісти, такі як дядько Нед із Джоаною. Навіть прості мешканці нас підтримали. Сентінель — став колискою активізму, за що постійно накликав на себе гнів карателів. Тільки нас не налякаєш, ми пишалися своєю ініціативою в опорі.

На цей раз нас теж схопили. Дехто навіть був убитий. Декілька малознайомих мені активістів, хтось із звичайних жителів, які прийшли нас підтримати. Ми нічого не досягли. Знову в'язниця. Знову втеча. Ми й доби там не просиділи з Ровеном. Наші друзі нас витягли. Адже ми не могли пропустити п'ятницю. Вечір у «Смарагдовій феї» був для нас своєрідною віддушиною. В останню п'ятницю літа, передостаннього дня літа, я напилася до чортиків і танцювала до втрати пульсу. Мені хотілося веселитися і кричати, хотілося взяти від цього життя максимум. Я ніби відчувала, що воно з неймовірною швидкістю від мене вислизає. Зі мною останні роки завжди так: я то поринаю в депресію і нічого не хочу, то стаю яскравим вогником, який запалює всіх навколо своїми веселощами. Я постійно впадала в крайнощі, але тільки так я відчувала себе живою.

В останній день літа ми з Ровеном сиділи біля входу в нашу печеру і попивали антипохмільний коктейль — черговий винахід Джулз. Вона вміла робити просто чудові цілющі зілля. Після вчорашніх веселощів на мене напала дика печаль. Як завжди — після зльоту слідує падіння, а воно в мене зазвичай болісне. Хотілося знову напитися, забутися, втекти від реальності, але я не могла. Я відчувала, що мені треба бути поруч з Ровеном, обіймати його, цілувати, дарувати своє кохання, поки я ще можу.

— Місто прогнило, місто в руїнах.

За тобою йдуть карателі,

Ти нікому не потрібен, — пробурмотіла я в небо безглуздий віршик, який щойно спав на думку.

— Ох, Тіршо, — Ровен тільки ніжно поцілував мене у відповідь.

— Мені здається марною наша боротьба, — я озвучила думки, що мучили мене весь день. — Тато мав рацію, нічого не доб'єшся цим активізмом, тільки життя собі споганиш. Треба було жити тихо та спокійно. Народити дітей, завести ще одного собаку та пару кішок, копатися на городі, вирощуючи овочі та фрукти, прополювати бур'яни, пекти пироги, пити вино та дивитися вечорами старі фільми. Може тоді ми стали б щасливими.

— Наша доля бути активістами, — Ровен знову поцілував мене. — Ми не змогли б стояти осторонь, ми з тобою бунтарі, моя рідна. Наше життя горить задля перемоги. Навіть якщо в глибині душі мені дуже хочеться спокою та тихого сімейного життя, я не можу відмовитись від нашої війни. Ми її закінчимо тільки перемогою, інакше не варто було її починати.

— Моє життя є марним. Ніякої перемоги в ньому не буде, — мене все більше й більше долали похмурі думки. — Може, ну її до біса, Ровене? Я готова здатися. Давай зістрибнемо вниз з цієї гори і розіб'ємося насмерть? Тобі не доведеться страждати від моєї смерті, якщо ми помремо разом.