Розділ 29

Тірша, 12-14 травня, субота-понеділок, 21-22 липня, субота-неділя, 4-6 серпня, субота-понеділок, 7 вересня, п'ятниця, 2328 рік.

Моє життя йшло низкою довгих битв. Щодня я справлялася з болем, нагадувала собі про те, що треба посміхатися і радіти тим приємним речам, які мені життя все ж таки дарувало. Ми не припиняли займатися активізмом, влазили в неприємності, потрапляли до в'язниць, але, на щастя, я більше не потрапляла в мерзенні лапи того найманця. Ми, звичайно, стикалися з ним за ці три роки, не без цього, але щоразу нам вдавалося вийти переможцями. Моє тіло залишилося недоторканим, а моя душа тріумфувала. Що менше болю, то краще. Я хотіла прожити решту життя щасливо, навіть якщо мені відміряно мало. От тільки бути щасливою у мене не виходило. Біль випалив у мені цю здатність.

2328 рік став для нас ще одним важким випробуванням. Якщо раніше близькі залишали нас по одному, даючи час оговтатися, то цей рік забрав одразу надто багато.

За день до дня народження Джулз ми з її бабусею обговорювали меню у нас вдома і доки я пропонувала свої варіанти, бабуся Віта розглядала альбом із моїми родичами. Раптом вона здивовано підняла брови і, діставши одну з фотографій, запитала:

— А хто це?

— Айвен Тау, мій прапрадід. У нас раніше було прізвище Тау, поки мій дід не виправив його на Тоу, щоб краще поєднувалося з його ім'ям Тодвін Тоу. Хоча, здається, і Тау — теж змінене.

— А яким ваше прізвище було спочатку не знаєш?

— Ні, — я знизала плечима. Я особливо не цікавилася своїми предками, але інтерес бабусі Віти до них мене спантеличив. — А чому ви запитуєте?

— Мені ця людина видалася знайомою, — бабуся Віта закрила альбом і більше не ставила запитань.

Ми обговорили меню та до теми моїх родичів знову не поверталися. Однак після того, як бабуся Віта пішла, я відкрила альбом і виявила, що фотографія мого предка зникла. Дивно все це. Але якщо бабусі Віті так потрібне його фото, то нехай забирає. У людей похилого віку свої чудасії. Допитувати бабусю не було сенсу, вона все одно не розповість, я відчувала. Вона стала такою потайною в останні пару років, все вела якісь щоденники із записами і нікому не дозволяла їх дивитися. Говорила, що це настанови для нас після її смерті.

До дня народження Джулз знову отримала подарунок із листом від свого Джеда. Він журився, що не міг приїхати, а вона тільки зітхала. Джулз його кохала, але втомилася від того, що їхні стосунки зовсім не складалися. Їй не потрібен був хлопець із урядового міста, навіть якщо серце шепотіло їй, що Джед її доля.

— Ось тобі вже і 24, старенька! — пожартувала я, вітаючи Джулз. — Сподіваюся, ти проживеш ще тричі стільки!

— От вже сумнівне задоволення, — посміхнулася вона.

Наступного дня після свята Джулз ми зробили собі спільні татуювання — я придумала, як гарно поєднувати разом великі літери наших імен. Посередині була моя «T», ліворуч літера Джулз «J», що починалася від моєї, а праворуч з моєї починалася літера Ровена «R». Так ми увічнили нашу дружбу.

Повертаючись додому, ми зайшли посидіти до нас, але зупинилися, почувши, що дід Сан із кимось розмовляє на кухні. То була бабуся Віта. Ми вирішили підслухати про що базікають старенькі. Спочатку вони говорили про якісь дрібниці і ми вже хотіли ввійти в дім, але тут бабуся Віта запитала:

— Сане, а ти хотів би знати, коли помреш?

— Так, але не прямо точну дату. Хоча зрозуміло й так, що мені недовго залишилося, — за два тижні діду Сану виповнювалося 88 років, він прожив уже неймовірно багато на наш погляд.

— Ти помреш незабаром після мене, того ж року, — відповіла бабуся Віта.

— А ти знаєш дату своєї смерті?

— Знаю. Вона вже близько.

— Значить, і мені треба готуватись.

Ми втрьох переглянулися, вражені почутою інформацією. Я бачила застиглий в очах Ровена і Джулз біль. Бабуся та дідусь були єдиними їхніми родичами. Так, вони були старими і ми знали, що вони скоро помруть, але все одно їхня смерть здавалася нам такою далекою. Тепер же, після слів бабусі Віти, вона нависла над нами грозовою хмарою, яка готова ось-ось пролитися на нас холодним дощем.

Ми не могли повернутися додому, боячись дивитися старим у вічі. Ми взяли собаку і пішли прогулятися лісом. Старенькому Кіту теж недовго залишилося, йому вже було 12 років — похилий вік для собаки. Ми намагалися частіше балувати його прогулянками та смачними кісточками. Гуляли ми в тиші. Говорити зовсім не хотілося. Тільки за дві години ми розійшлися по домівках. Дід Сан уже ліг спати на той час і ми були раді, що уникли з ним розмови. До вечері я дістала лимонний лікер, який приготувала сама. Я тепер часто чаклувала над домашнім алкоголем, експериментуючи з різними смаками.