Розділ 28

Тірша, 20 липня-20 серпня, понеділок-середа, 2325 рік.

Повернувшись із в'язниці, ми зустрілися з друзями, щоб вивчити вміст бібліотеки Дейвіча. Почувши нашу історію втечі, Ерік довго журився, що покинув нас, але ми не ображалися на нього. Ми й самі чудово впоралися. У вкрадених файлах ми знайшли записи про урядові міста. В одному з історичних документів трьохсотрічної давності ми прочитали наказ, в якому потрібно було переписати історію та стерти будь-які згадки про причини та перебіг війни. Наказ цей був адресований уцілілим містам. Також в ньому вказувалося, що міста, які отримали його, повинні зміцнитися і зосередитися на своєму захисті. Залишити комунікації між урядовими містами, тримати в них тільки найкращих, еліту суспільства, а зруйновані міста використовувати для отримання додаткового доходу та біологічних експериментів у разі потреби. Якщо ж міста відмовляться підкорятися або дохід від них буде набагато нижчим від витрат на його утримання, їх треба знищити — скинути бомбу або спалити вщент. Витрачати зусилля та ресурси на відновлення таких міст не належало.

Ми дивилися в текст документа витріщеними очима. Ось і знову згадка про війну. Та книга старого не брехала. Тепер ми це знали точно, адже книги — це одне, в них можна надрукувати будь-що, а офіційні документи, тим більше, які так старанно приховують — справжній доказ. На жаль, жодної іншої інформації про війну ми у файлах Дейвіча не знайшли. Там був ще опис зборів урядових міст, як вони прийшли до тих чи інших законів, про те, як зруйновані міста та села розподілили по округах, про нові назви населених пунктів і про те, як керувати та контролювати, і що постачати до наших міст. Інформація, безперечно, коштувала того, щоб бути здобутою, але не тією ціною, що ми її отримали. Надто мало її було.

Після того, що сталося весь наступний рік я боялася, що нас спіймають і запроторять у в'язницю на довгі роки. Я жила в постійній тривозі, озираючись на всі боки, я погано спала ночами. У моїй душі оселилося почуття, що рано чи пізно я отримаю відплату за наші злочини.

І ось той день настав. Ми знову були у Дейвічі на мітингу. От подобалося нам хвилювати це тихе містечко і все. Цього разу ми протестували проти жорсткої комендантської години. У Дейвічі її постійно вводили, перешкоджаючи не тільки в'їзду та виїзду, а й пересуванню містом. У результаті нас знову загребли у в'язницю карателів, але цього разу не пощастило лише нам із Ровеном. Решта встигла втекти і витягла нас всього через добу, тільки й тепер невдало. За нами знову погнався загін карателів.

Ми розділилися, як і минулого разу, залишившись із Ровеном удвох. За нами знову погналися лише три людини, а за нашими друзями п'ять, тож Ерік потрібніший був там. Я сподівалася на щасливий результат, але доля повернулася проти мене. Після тривалого бігу ми помітили вдалині якусь самотню халупу і вирішили, що треба спробувати в ній забарикадуватися, але нас наздогнали, перш ніж ми встигли добігти. Я пам'ятаю, що Ровен стріляв у них, бив кулаками, але переслідувачі виявилися сильнішими. Один із них схопив мене і з силою стукнув об стіну хатки і я відразу втратила свідомість.

Прийшла до тями я прикута наручниками до ліжка. Голова страшенно боліла, спина та ребра теж. Здається, вони мене били після того, як я знепритомніла. Повернувши голову, я помітила, що Ровен прив'язаний до стільця, а йому в рота був встромлений кляп. В його очах читалося полегшення, коли він помітив, що я повернула голову.

— О, твоя подружка нарешті прийшла до тями! — до мене підійшов один із переслідувачів — великий чоловік з кучерявим світлим волоссям, що стирчало на всі боки, кривим шрамом на правій щоці, і з кошлатою рудою бородою. Обличчя його почервоніло від сонця, а сірі очі дивилися зі злістю та самовдоволенням. Одягнений він був у пошарпану військову форму, але не в ту, що носили карателі. Мороз пробіг моєю шкірою, незважаючи на спекотну погоду. Я впізнала його. То був той мужик, якому вдалося втекти від нас минулого року, той, зустрічі з яким я боялася цілий рік.

— Ти не каратель, — кинула я йому, намагаючись не показувати страху.

— Ні, люба, я найманець. Солдат удачі. Ловлю за гроші злочинців.

— Я не злочинниця, я активістка! — мені хотілося плюнути йому в обличчя, але я була прив'язана і ризикувала бути побитою за таку вільність.

— Одне і теж. Ви, активісти, гірші за злочинців. Ви підриваєте основи основ. Ви не бажаєте слухатись. І не треба мені заливати, що ти лише активістка, красуне. Я тебе чудово пам'ятаю. Ти зі своїм приятелем убила моїх товаришів і залишила мені цю моторошну мітку на обличчі, — найманець нахилився, щоб я краще роздивилася його шрам. Я б з радістю йому ще таких залишила, але мене міцно тримали наручники. — Розумні люди з міст вигадали вам закони і ви зобов'язані їх дотримуватися. Ви ж плюєте на них. Зараз я тебе провчу, дівчинко, навчу, як слухатися старших.

Я подумала, що він мене вдарить і зчепила зуби, готова стерпіти побої, але найманець мав інші плани. Він почав стягувати з мене штани. Я заверещала. Ніхто, крім Ровена, не сміє торкатися мого тіла! Але найманцеві було начхати. Він хотів мене. Я намагалася відбиватися ногами, але чортів козел перевернув мене на живіт і ліг зверху. Притиснувши мене всією своєю вагою, він розсунув мені ноги і грубо увійшов у мене. Такого болю я ще не відчувала. Він нескінченно довго мучив мене, смикав за волосся, здавлював шию, насолоджуючись моїми стражданнями. Я чула, як упав стілець, але не бачила, що сталося з Ровеном, тільки чула, що він злісно ричав крізь кляп. Вони змусили його дивитись, що зі мною роблять. Я мало не задихнулася під вагою тіла найманця, а коли він закінчив, то за мене взявся наступний і це було нове коло пекла. Усередині мене все горіло вогнем, коли дійшла черга до третього. Я вже ненавиділа своє життя та мріяла померти. Я перестала чинити опір, щоб зменшити біль, але це не допомагало. Вони спеціально ґвалтували мене так, щоб завдати болю. Схоже, мої страждання приносили їм задоволення. Після третього до мене знову підійшов перший і почав бити мене своїм ременем.