Розділ 26

Тірша, 20-22 червня, середа-п'ятниця, 2323 рік.

Моє 16-річчя не викликало в мене жодної радості. Я так мріяла якомога швидше наблизити своє повноліття, щоб позбавитися впливу батьків і жити, як я хочу, але батьки пішли з мого життя ще раніше. Тепер мене зовсім не радують мої 16. Ми скромно відсвяткували вдома та продовжили жити, як жили.

Нам із Ровеном вдалося дізнатися дещо про історію активізму. На п'ятничному ринку в Спрінгвіллі ми натрапили на чудакуватого літнього чоловіка. Неохайний дід у затасканому одязі і в дірявому солом'яному капелюсі продавав по сусідству від нашого місця всякий мотлох. Там і посуд старий був, і запчастини різні, і старі пошарпані книги. Старий бурмотів собі під ніс, постійно нервово оглядався на всі боки, що зовсім не приваблювало до нього покупців. Зглянувшись над ним, я поцікавилася, що за книги він продає.

— Та ось любовні романи усякі, — прошамкав дід. — Бабця моя покійна до нестями їх любила. А ти такі читаєш, дівчинко?

— Ні, — я заперечливо похитала головою. — Я люблю книжки більш серйозні.

Старий примружив очі, про щось замислився, замовк. Я вже збиралася повернутись до Ровена, коли старий знову заговорив.

— Ти з вільнодумців, дівчинко? За правду? — старий дивився на мене, свердлячи поглядом, ніби хотів проникнути в саму душу.

— Так, — відповіла я тихо, аби тільки він почув.

З кряхтінням дід нахилився до своєї сумки і, діставши звідти дві старі книги та три зошити, простягнув мені.

— Усього 40 монет і вони твої, — старий хитро посміхнувся, оголивши залишки гнилих зубів.

Усього 40 монет! Та він жартує? Ми за ці гроші продуктів на день накупити можемо. Я вже хотіла обуритися, але згадавши, що старий майже нічого не продав за весь день, вирішила зжалитися.

— А про що ваші книжки? — мені не хотілося купувати кота в мішку навіть із жалості. Якщо книжки справді цінні, то так і бути — витрачу на них із своїх запасів. — А в зошитах що?

— Дещо зі старої історії, — старий понизив голос до шепоту і приклав палець до рота, щоб і я не надумала шуміти, — і мої записи про бунти часів моєї молодості.

Ну, це ж зовсім інша справа! За такі книги та зошити ніяких грошей не шкода.

— Добре, я беру, — я покопалась у сумці і, виудивши мішечок з грошима, відрахувала старому 40 монет. Він спритно сховав гроші в кишеню жилета, підморгнув мені й віддав книжки.

Повернувшись до Ровена, я з цікавістю вивчала свої покупки. Книги обіцяли бути корисними, записи старого теж.

— Звідки в тебе ця древність? — я так захопилася читанням, що не одразу почула Ровена.

— Купила, — я кивнула на нашого сусіда по ринку і зовсім тихо додала: — Схоже, він із колишніх активістів, Ровене.

— Чудова знахідка, Тіршо, — Ровен швидко пробіг поглядом книги та зошити. — Але краще сховати у сумку. Почитаємо вдома. Якщо поліція чи законослухняні громадяни в нас це побачать, доведеться йти на зустріч із карателями.

Я відразу сховала книги в сумку. Справді, чого це я серед людного ринку читаю заборонену літературу? Зовсім страх загубила.

Повернувшись додому, ми поспіхом повечеряли і з ентузіазмом сіли за книжки. Вони виявилися не такими стародавніми, як стара художня література, але виглядали так, начебто прожили тисячоліття і весь цей час їх активно читали. Обкладинки були затерті, рвані, можна сказати, трималися на чесному слові, а сторінки з плямами від кави чи чаю, помітками олівцем, деякі взагалі були вирвані. Тим не менш, вміст книг повністю виправдав наші очікування.

«Вірус, через який частина людей мутувала, перетворившись на шаманів, приніс із собою війну і розбрат. Заздрість та страх спровокували атаки на магічно обдарованих людей та призвели до повномасштабної війни, яка охопила всі країни та континенти. Люди зруйнували усе. Колись велична планета Земля перетворилася на уламки, що димляться на згарищі часів».

Це була найголовніша думка, яку ми дізналися із книг. Значить, все-таки війна була і саме вона зруйнувала звичний спосіб життя. Звичайно, про війну нам говорили і в школі, але ніколи докладно на ній не зупинялися, адже точних її описів, причин, як і дат, не було. По всьому світу валялися уламки військової техніки, міста зазнали руйнації, спосіб життя людей став іншим — ось що ми бачили. Правителі не могли стерти руйнації, як і стерти тисячолітню історію людства, відібравши в нас культурні надбання, всю літературу, книжки, музику. Нас просто переконали, що причини війни загубилися в історії і не варто згадувати минуле, треба жити сьогоденням. Так було простіше правителям. Втім, багатьом людям також. Не всі прагнуть знати правду. Деяким людям комфортніше жити у щасливому незнанні. Але ми так не могли.

— Отже, війна трапилася між нашими та вашими, — Джулз сумно гортала сторінки книги. Вона також залишилася в нас вивчати минуле. — Паршиво, що нам довелося вбивати один одного. Я думала, що шамани завжди підтримували мир і нікого не вбивали.

— Не думаю, що вони хотіли, сестрице, — Ровен спробував втішити Джулз. — Просто коли в тебе стріляють або тебе б'ють, то ти намагаєшся захиститися, щоб вижити. Немає нічого поганого в тому, щоб убити із самозахисту. Погано, коли ти вбиваєш зі страху, ненависті та агресії. Будь-який конфлікт можна уладнати діалогом, але якщо діалог не йде, іншого виходу немає — треба захищатися. Відмовляючись захищати себе, ти тільки підтримуєш зло, а його треба винищувати.

— Сумно, що ми живемо в такому світі… — Джулз дуже засмутилася, дізнавшись правду.

— Зараз мені соромно за своїх предків, — Ровен теж не зрадів тому, що ми прочитали. Його очі палали гнівом. — Вони вбивали твоїх. Це огидно.

— Може, твої предки й не вбивали, — тепер Джулз намагалася заспокоїти його. — Адже у твоєї бабусі було шаманське коріння.

— Так, батько бабусі Сіри був наполовину шаманом. Тільки це нічого не говорить. Предки бабусі могли бути на хорошому боці, а предки з боку матері — на поганій. Я мало що знаю про її родичів. Навіть діда ніколи не бачив. Бабуся Мері Джо казала, що він покинув їх, коли мама була ще маленькою. Я тільки знаю, що того діда звали Коннор і бачив його фото. Цілком можливо, що його предки воювали проти шаманів, оскільки він так легко кинув дружину з дитиною.