Розділ 19

Тірша, 5 вересня, понеділок, 2321 рік.

Якось вранці я прокинулася незвично рано і зайшла на кухню попити води. Зазвичай у такий час усі спали, але сьогодні я виявила маму, яка захоплено малювала за обіднім столом. Я хотіла подивитися на її роботи, але тільки-но я увійшла, вона від мене закрилася.

— Мені треба якнайшвидше закінчити. Не відволікай мене, сонечко, — сказала мама і я пішла, щоб не заважати.

Дивно, звичайно, мама ніколи від мене не приховувала своїх малюнків, завжди показувала. Спросоння я не стала вникати і пішла досипати. Години за дві я остаточно прокинулася і прийшла на кухню снідати. Мама вже зібрала папір та фарби і готувала сніданок — кабачкові оладки. Мама готувала дивовижно смачні овочеві оладки, вона постійно винаходила нові поєднання. Як би я сама не любила готувати, але мамина їжа завжди була смачнішою.

До школи сьогодні йти зовсім не хотілося. Зазвичай перші два тижні після літніх канікул я ходила до школи з великим ентузіазмом, але сьогоднішній день став винятком. Значить, піду до Ровена. Я швидко допила каву, схопила рюкзак та поспішила піти. Сподіваюся, Ровен не пішов на полювання. Ми з ним не домовлялися вранці зустрітися, тому він цілком міг піти.

— Стривай! — мама зупинила мене біля дверей і вручила пакетик із залишками оладок. — Перекусиш у школі.

Я раптом відчула дивний укол всередині себе, ніби мене стрілою пронизало, не фізичною, але емоційною. Я притулилася до мами, міцно стиснувши її в обіймах.

— Люблю тебе, мамо, ти найкраща, — я поцілувала її в щоку, вона відповіла мені тим самим.

— І я люблю тебе, сонечко. Гарного дня!

Не знаю, що на мене найшло, але мені так сильно захотілося обійняти маму, відчути її тепло. Останнім часом я завжди була з Ровеном, зовсім забуваючи про батьків. А вони теж потребували моєї любові.

Вийшовши з дому, я обернулася: мама стояла на ґанку і, посміхаючись, помахала мені. Я теж помахала і полетіла з дому. Сховавшись від маминих очей, я повернула назад і поспішила до Ровена. На щастя, він нікуди не пішов, як звичайно колов дрова у дворі.

— Ти чого не в школі? — Ровен відклав сокиру і підійшов до мене, щоб поцілувати.

— Не хочу, — я вперлася носом йому в плече. — Давай прогуляємось?

— Добре. Зараз я з дровами закінчу, заваримо чай у термосі та підемо вигуляємо Кіта. У тебе є щось смачненьке із собою?

— Кабачкові оладки. Мама зранку приготувала.

Через півгодини ми взяли Кіта і попрямували через ліс до поля — там псові було де побігати досхочу. Ми з Ровеном присіли на поваленій колоді, я поклала голову йому на плече і ми мовчки спостерігали, як пес радіє свободі.

— Тебе щось турбує, Тіршо? — Ровен завжди добре відчував мій стан, наче ми були єдиним цілим.

— Угу, — я сама не зовсім розуміла причини моїх тривог, але не могла не визнати, що вони були. — Якесь тягуче почуття всередині, ніби щось має статися, погане. Не можу пояснити, звідки у мене воно, але я не могла йти сьогодні до школи, мені хотілося поговорити з тобою.

— У місті ходять чутки про бунт, — повідомив Ровен. — Знову через продукти. Ти ж помітила, що вони подорожчали і стали менше завозити. Люди не можуть з цим змиритися.

— А чому ти раніше не говорив?

— Та то ж тільки чутки. Я не хотів тебе турбувати, та й брати участь нам все одно не варто. Я обіцяв дідові, поки не лізти в активний опір.

— Думаєш, буде як минулого разу?

— Може бути.

Я зітхнула. Почуття тривоги не минало і воно явно не було пов'язане з можливим бунтом.

— Ні, Ровене, тут щось особисте. Не знаю, чому, але мені страшно.

— Я з тобою, — Ровен поцілував мене в лоб і міцно обійняв. — Нічого не бійся. Хоч би що трапилося — ми впораємося.

Тут, в обіймах Ровена та природи, тривожність потихеньку відступала, хоч усередині все одно й далі нило, ніби стара рана боліла. Непомітно пролетіли три години — ми читали разом мій підручник з історії, вкотре дивуючись, як мало нам повідомляють про наше минуле. Потрібно було повертатись додому, уроки вже закінчилися і нам хотілося обідати. Оладки давно вже скінчилися.

Ми покликали Кіта і неквапом попрямували у бік будинку Ровена. На наш подив, у дворі сиділа Джулз, обличчя її було мокрим від сліз.

— Де вас чорти носять? — Джулз підбігла до нас, щойно ми відчинили хвіртку.

— Що трапилося? Чому ти плачеш, Джулз? — я вся стиснулася, боячись почути щось страшне.

— Ох, Тіршо ... — Джулз мене міцно обійняла. — Тобі треба йти додому.

— Що трапилося?! — мене почало трясти. Я відчувала, що Джулз приховує від мене щось важливе.

— Я не можу тобі сказати. Твій тато все сам тобі пояснить. Ходімо. Ровене, тобі теж слід піти з Тіршею. Твого діда я нагодувала обідом, не хвилюйся.

Підганяємі заплаканою Джулз ми поспішили до мене додому. Тривога ще сильніше вгризалася в моє нутро, я навіть не намагалася з нею справлятися. Я просто трималася за руку Ровена та йшла вперед. Скоро я все дізнаюся.

— Чому тебе не було у школі? — тато чекав мене на подвір'ї. Його голос незвично тремтів, а очі… Невже я бачу в них сліди сліз?

— Я… Тату, що трапилося?

Тато схопив мене за руку і потяг до хати. Ровен та Джулз зайшли слідом. Ледве двері за нами зачинилися, як тато міцно стиснув мене в обіймах і поцілував у маківку.

— Я думав, що з тобою теж щось трапилося… — несподівано ніжно прошепотів він.

— Теж?.. Тату, та що відбувається?

Тато посадив мене на диван у вітальні і, взявши стілець, сів навпроти мене. Тато взяв мене за руки, але все ще нічого не говорив, уникаючи дивитись мені в очі.

— Сьогодні в місті був бунт, — нарешті тато заговорив. — Мама з крамниці поверталася, коли все сталося. Не такий бунт, як минулого разу. Активісти підготувалися, вони відстрілювалися. Дяді Неду дивом вдалося втекти від карателів, йому руку поранило. А ось мама ... — тато подивився мені прямо в очі. — Тіршо, немає більше нашої мами. Вони її застрелили.