Розділ 15

Джулайя, 13 травня, п'ятниця, 2321 рік.

За останні 8 місяців я корінням вросла в Сентінель. Стільки разів наша родина змінювала місце проживання — інші міста, села, країни, але я завжди довго звикала до нового місця, а тут я одразу стала своєю. Я думаю, причина в тому, що тут нам дозволили зайнятися лікуванням людей і ніхто нас за це не переслідував, отже, нам не доведеться переїжджати. Я могла спокійно розслабитись і звикнути до цього місця, адже раніше я не дозволяла собі звикати, бо будь-якої миті ми могли виїхати. Сентінель став моїм п'ятим домом і останнім — я знаю, я вірю. Три домівки я змінила ще зовсім дитиною, у першій прожила до 3-х років, потім з 3-х до 6-ти в іншій, ще 2 роки я пожила в третій, а в останньому місці, де загинула вся моя рідня, крім бабусі , ми провели найбільше часу — цілих 8 років. За наполяганням дідуся ми при переїзді також змінювали прізвища й іноді трохи змінювали імена. Дідусь надто тривожний був. Я народилася під ім'ям Юлії Турової, але при першому ж переїзді дід наполягав, щоб ми всі звалися одним прізвищем, а так як у тата рідні не було і він був єдиним зі своїм прізвищем, то під тиском мого діда, він змінив своє і наші з мамою прізвища на Градовських. Так, у 3 роки я стала Юлією Градовською. При наступному переїзді я на власний вибір стала Джулією, тому що не любила своє ім'я і ми тоді поїхали далеко від місць, де я народилася, і моє ім'я там звучало незвично. Прізвище змінили на Градоскі. Наступного разу ми змінили прізвище востаннє — на Радоскі, ім'я тоді я залишила колишнє, бо звикла до нього. Востаннє ми переїхали ближче до тих місць, де я народилася, але назад ставати Юлією я не хотіла, я вже звикла до скорочення Джулі, але вирішила трохи розважитися і переробила Джулію в Джулайю. З того часу я нею і залишилася. Дід помер своєю смертю, коли мені було 12, а бабусі не надто подобалися його ідеї зі зміною імені, тому, переїжджаючи до Сентінелю, ми залишили звичні нам імена та прізвища. З 6 років мене всі звали Джулі, тільки мама іноді називала Юлею, що мені дуже не подобалося. Зрідка мене так звала бабуся, але я завжди сердилась на неї за це, що її чомусь смішило. Тепер же мої друзі переінакшили моє скорочене ім'я Джулі в Джулз і мені так навіть більше подобалося. Я нарешті почала любити своє ім'я. Я б, звичайно, могла вибрати будь-яке, яке мені подобалося, але я не відчувала, що інші імена мені підійдуть. Бабуся теж ніколи не зраджувала своєму імені. Вона була Вітою від народження, але протягом життя по черзі змінювала ім'я на Віталію, Віталіну чи Вітту, залишаючись для рідних все тією ж Вітою, як і я Джулі.

Сентінель не тільки дав мені коріння, а й виростив у мені стовбур — тут, як ніде раніше, я розкрила свої дари та таланти. Можливо, до цього часу я була занадто малою для усвідомлення важливих істин, але все ж таки саме тут в мене почали розплющуватися очі і розкриватися сили. Я вивчала теорію від бабусі — про те, як влаштований світ, про життя і смерть, світло і темряву, час і простір. Вона й раніше намагалася мені все пояснити, але ці знання були надто складними для дитини, а зараз я стала дорослою.

Я усвідомила свої здібності та знала, в якому напрямку рухатися. Я вже вміла бачити минуле та майбутнє, розпізнавати рідні душі. Ці видіння були завжди спонтанні, хоча я знала, що при дотриманні певних ритуалів можна побачити їх на замовлення, але поки що так не могла. Я бачила їх так, як люди візуалізують спогади або образи з книг при читанні, при цьому завжди точно відчуваючи, що переді мною видіння, а не випадкові фантазії.

Я, як і всі мої предки, мала дар цілителя, який виражався двома здібностями: я замоговорювала, лікувала та очищала музикою, а також дуже тонко відчувала трави. Тісний контакт із природою — важливий дар для цілителя. Я не тільки легко знаходила в лісі потрібні трави, а й знала, для чого кожна з них призначена. Мені достатньо було взяти траву чи гриб, ягоду в руки і, заплющивши очі, вдихнути аромат, як я розуміла, чим та чи інша трава може допомогти. Раніше я просто заучувала і повторювала за бабусею, зараз я злилася з природою в одне ціле і зчитувала не з книги, а з першоджерела.

Нещодавно бабуся почала вчити мене впізнавати душі — не лише близьких, а й усіх. Вона могла побачити, куди пішла чиясь душа після смерті, розповісти рідним, щоб втішити їх. Звичайні люди називали наш ритуал спіритичним сеансом, але насправді ми не зв'язувалися з духами, ми лише відстежували, куди вони пішли і яким життям живуть. Потрібно тільки мати щось від померлого — пасмо волосся, прах, зуби або, в крайньому випадку, важливу для нього річ. Люди часто прив'язуються до значущих для них речей — подарунків від близьких людей, наприклад, — і в них міститься частка їхньої енергії, духу. Я непогано опанувала теорію, але на практиці побачити нове життя померлого мені поки не вдавалося. Бабуся каже, що вся річ у моєму страху смерті. Коли я перестану бачити в ній зло і темряву і прийму як частину життя, тоді зможу проводити ритуали. Але я не могла усвідомити, що смерть — не зло, коли моїх батьків спалили у власному будинку. Я бачила стільки смертей за своє ще коротке життя, і багато які з них були насильницькими, тому установка «смерть — зло» щільно засіло в моєму мозку і нічим її неможливо було викорчувати. Мені ще багато чого доведеться навчитися, я знаю, але зі смертю у мене все складно. Небажання приймати смерть посилювало і те, що бабуся була моїм єдиним родичем і вона надто часто повторювала, що жити їй залишилося не так багато. Вона не називала мені точної дати, говорила то кілька років, то п'ять, то сім, але ніколи більше десяти. Я впевнена, що вона знає, коли помре, але не скаже мені, бо не хоче лякати. Можливо, пізніше, коли я примирюсь зі смертю, вона відкриє мені свій секрет, але не зараз. Та я й не хотіла б знати. Мені так хочеться, щоб моя бабуся жила ще довго-довго, років 100, не менше, але цьому не бувати. Не знаю чому, адже особливих проблем зі здоров'ям у неї немає, може, просто їй стільки відміряно. Бабуся каже, що кожен з нас має свій певний життєвий шлях і що б ми не робили, нам не змінити результат. Ми можемо змінювати перебіг нашого життя, вибирати різні варіанти його розвитку, але смерть завжди приходить до нас у певному віці, як би ми не змінювали наше життя. Повернемо в інший бік — помремо іншою смертю, але вік залишиться той самий. Навіть наш вибір піти з життя за власним бажанням — він також визначений наперед. Людина не вб'є себе, якщо їй не судилося, скільки б вона про це не думала — у неї просто не вистачить сил. Так говорила мені бабуся і я не мала причин їй не вірити. Вона ввібрала вікові знання наших предків.