Розділ 13

Тірша, 26-31 грудня, неділя-п'ятниця, 2320 рік.

Наближався кінець року. Нас завалило снігом і ходити в ліс на полювання стало складніше, але ми все одно зрідка вибиралися з Ровеном. Я з нетерпінням чекала Нового року, завжди любила його відзначати, а цього року він стане моїм першим святом із Ровеном. Різдво ми давно перестали святкувати, вже років 200 люди втратили інтерес до релігії. Тим не менш, деякі традиції все ж таки залишилися, наприклад, поцілунки під омелою[1]. Джулз казала, що звичай прикрашати будинок омелою дуже давній, він виник ще за часів друїдів, тому й залишився й досі. До того ж сам звичай класний. Треба буде обов'язково зловити Ровена під омелою. Я підготувала багато прикрас із омели: гілочки, пучки, вінки як із справжньої омели, так і зшиті з тканини. Я прикрасила і свій будинок, і Ровена, адже ми вирішили, що всі зберемося в нього, щоб діду Сану не треба було далеко йти. Прийде наша сім'я, Джулз із бабусею, дядько Нед та Джоана. Дід Сан був знайомий з Джоаною, вона навчалася у його дружини, так само як і моя мама.

Я прикрашала будинок Ровена вирізаними з паперу сніжинками, як раптом він мене запитав:

— А ти могла б приготувати кімчі[2]? Бабуся раніше часто його готувала, а на Новий рік воно було у неї обов'язковою стравою. Кімчі начебто просто готується.

— А сам тоді чого не приготуєш?

— Ну… — сказав Ровен. — Мені подобається, коли ти готуєш. Їжа, приготовлена ​​жіночими руками, виходить смачнішою.

— Хитрун ти, Ровене! — я посміхнулась. — Гаразд, давай рецепт, я приготую.

Ровен вийшов з кімнати і незабаром повернувся зі старим зошитом у руці.

— Ось тут рецепти бабусі Сіри, — Ровен простягнув мені зошит. — Тільки треба починати сьогодні, щоб кімчі встигло закваситися. Потрібні продукти я вже купив.

— Я навіть не здивована. Пішли тоді на кухню, допомагатимеш.

Ми розклали продукти на столі і почали готувати. Ровен допомагав мені різати, але більше просто спостерігав. Я помітила, що йому подобається дивитися, як я готую їжу. До вечора кімчі було заготовлено і прибрано в сторону кваситися. Тепер, взимку, темніло дуже рано і, незважаючи на те, що годинник показував всього 8 вечора, Ровен все одно вирушив мене проводжати. Вже кілька днів я хотіла йому щось запропонувати, але тягла до останнього, невпевнена, що він погодиться. Ще довше я відтягувати не могла, тож запитала дорогою додому:

— Завтра по обіді у моїй школі святковий вечір. Танці будуть, смаколики всякі. Чи не хочеш піти разом зі мною?

— Я не буду там зайвим? Я ж до школи не ходжу.

— Та нема різниці. На свято багато хто приходить із тих, хто вже закінчив навчання, наприклад, старші брати та сестри учнів. То що, підеш? Повеселимося.

— А що з одягом? У мене нічого нарядного немає, ти ж знаєш.

— Без різниці. Усі приходять, у чому хочуть — хтось у звичайному одязі, хтось вбирається. Але було б непогано, якби ти вдягнув червону сорочку, — я знала, що у нього є сорочка в червону клітку.

— А ти що вдягнеш?

— Сукню, але вона не особливо нарядна, більш повсякденна.

— Добре, я піду з тобою.

Я мало не стрибала від радості: прийду на шкільне свято з хлопцем. Нехай усі заздрять! Я підготувала для вечора червону клітчасту сукню — симпатичну, але не надто святкову. Наряджатися я буду вже на сам Новий рік.

Я з нетерпінням чекала шостої вечора — ми домовилися з Ровеном, що він прийде за 15 хвилин до початку і ми з ним підемо разом. Ровен прийшов за 20 хвилин, коли я ще розчісувала своє неслухняне волосся.

— Заплести тобі косу чи підеш із розпущеними? — запитала мама.

— Не треба заплітати, так краще, — порадив Ровен і я погодилася. Якщо йому подобається так, буду з розпущеними.

— Гаразд, тоді можете йти. Сподіваюся, ви прийдете не пізно.

— Мамо, ну це ж шкільне свято!

— Саме так. Поводься розумно. Я теж навчалася у школі і знаю, які бувають свята: то хлопчики дозволяють зайвого, то спиртне хтось пронесе та додасть у пунш.

— Я простежу, щоб усе було гаразд, тітко Майло, — Ровен підморгнув моїй мамі.

— Я б менше переживала, якби з вами була Джулі. Вона старша і завжди поводиться розсудливо, — я подумала, що розсудливі дівчата не сплять з хлопцями на 4-й день знайомства, але мамі, звичайно ж, нічого не сказала. — Чому ти її не запросила, Тіршо?

— Я її запрошувала, мамо, але вона не захотіла йти. Вона не любить масових збіговиськ.

— Шкода. Тоді не затримуватиму вас. Вперед повеселіться, але з розумом!

Грала музика, натовп підлітків від 12 і старших (у молодших було своє свято вдень) танцював, пробував закуски та базікав. Ми з Ровеном чудово виглядали разом у своєму червоному клітчастому одязі — я в сукні, він у сорочці.

— О, ви разом прийшли! — до нас підійшла привітатись Кара. — Бідолашний Шейн жахливо засмутиться. Він як останній невдаха прийшов на танці зі старшою сестрою.

— Вона ж школу вже закінчила, так?

— Так, торік. Їй 16. Серйозна така, дивиться на всіх зверхньо. Вони з братом — небо та земля. Вона — красива й зарозуміла, він — не особливо привабливий і без дурощів не може.

— Як її звати? Сью, здається?

— Ага.

Ми з Ровеном бродили повз столи з їжею, зрідка беручи щось смачненьке, балакали про дрібниці, дивилися, як веселяться інші. Мені хотілося танцювати, але я бачила, що Ровен трохи ніяково почувається серед натовпу незнайомих йому людей і приєднуватися до загального руху не хоче. Я не засмучувалася, головне — Ровен зі мною.

— Чому не танцюємо? — знову підбігла до нас Кара.

— Іди потанцюй з подругою, Тіршо, — відразу ж запропонував мені Ровен.

— А ти?

— Я не хочу.

— Впевнений? — мені не хотілося залишати Ровена.

— Так. Може, згодом приєднаюся.

Я пішла танцювати з Карою, але не припиняла кидати погляди на Ровена. Він усміхався мені у відповідь, коли бачив, що я на нього дивлюсь. Через деякий час заграла повільна пісня — «The Lady in Red» [3]і я повернулася до Ровена, не буду ж я сама танцювати під неї.